ЯСА

Мушкетик Юрий Михайлович

Така делікатність розсмішила Сироватку, сказав:

– Поснули, як свині. Трохи що не під столом.

– Тоді я поберуся на своє місце. – Шевчик пововтузився й сів. – Он як з-під дверей тягне. – Хтось із козаків зітхав у сні, а потім голосно мовив: «Господи», – й затих. Шевчик почухав босою ногою об ногу. – Скоро благословиться на світ?

Десь далеко завив вовк, Мокій послухав і сказав:

– Мабуть, не скоро.

– А чого ж тоді не спиться? – не погодився Шевчик і встав. Обережно, намагаючись не зачепитися за сирно, рушив до вікна. Слідом за ним по стіні попливла маленька, менша за нього самого, тінь. Мокій

почув, як він тихенько одставив підпірку, торигнув внутрішніми віконницями.

І враз Шевчик чи то скрикнув, чи то зойкнув. Сироватка, що був укрився з головою й знову почав дрімати, подумав, що кум затявся, перекинувся на другий бік, але зненацька до нього крізь кирею, крізь похлипи сну пробився страшний Шевчиків шепіт:

– Турки! Турки на вулиці!

Сироватка подумав, що Шевчикові знову зашумувала в голові пінна або потемріло в очах, бо знав: до жартів кум не здатний. Вельми сумирний чоловік кум Шевчик. «А щоб тебе муха гедзнула», – вся лайка його.

– А султана не видно? – невдоволено пробурмотів. – Лягай ото.

– Крий мене сила Божа – турки. Повнісінька Січ. Панове-братця, вони стоять під вікнами, – так само пошепки сказав Шевчик.

Хтось переступив через Сироватку, почалапав босими ногами до вікна. Сироватка сів.

І враз курінь струснув приглушений крик:

– Турки!

Це було так неймовірно, що жоден з тих, хто прокинувся, не підвівся. Коли б зараз, на третю ніч нового року, в люті січневі морози, над ними загуркотіло й хтось сказав, що то грім, у таке повірили б швидше. Турки й татари нападали на Поділля, на Слобожанщину, підходили до Києва, підступали до інших великих міст, але щоб вони ввійшли в Січ – такого і в згадках не було. Вони ніколи не приступали її, навіть не наближалися до неї.

Одначе Сироватка, який прочумався раніше за інших, почувши цю звістку ще з одних вуст, зрозумів, це – правда. Звичний до небезпеки, до рішень раптових, голосом хрипким, трохи зчужілим, але все ж спокійним, сказав:

– Не галасуй! І зачиніть віконницю. Збудіть курінного!

А вже по тому страх засунув йому за пазуху холодну крижану п’ятірню. Страх на мить скував тіло. Навіть у лисячій норі не почував такої безвиході, мабуть, через те, що там потерпав тільки за власне життя, а тут була ціла Січ. Але не виказав страху жодним порухом.

Поруч у когось цокотіли зуби.

– Я не сплю, – сказав курінний Степаненко, що сам гаразд нічого не тямив, але, переймаючись спокоєм Сироватки, наказав: – Будіть усіх. Тільки тихо.

В цю мить хтось шпарко підвівся за попонами, й від того свічка погасла. В курені стало темно, як у могилі. Надихана сотнею легенів, сповнена важкого духу пітних тіл, темрява була густа, як дьоготь. Вона зімкнулася над головами тих, хто вже пробудився, лізла у вуха; хапала страхом за серце; люди борсалися в ній, почуваючи себе похованими живцем.

– Викрешіть вогню! – сказав Сироватка.

У кутку, завішаному попонами, заклацало кресало, за мить там хтось захукав і запалив свічку. Каламутна хвиля відринула, з нею відступила й моторошність.

– Треба подати знак іншим куреням, – обізвався хтось важким, м’ятим зі сну басом.

– Як же ти подаси, коли басурмани геть запрудили вулиці, – одказав од вікна інший козак. – Куди дивилася сторожа?..

– Ми подамо знак стрільбою, – вже опанував себе курінний. – Стрільці, ставайте до вікон. –

Біжіть кілька чоловік на кухарську половину. Самійле, ти там отамануй.

Пильнуйте сінешніх дверей. Свічки приготуйте, щоб було видно набивати рушниці.

В курені стояла товчія, козаки наштовхувались один на одного, хтось навіть бамкнув лобом об лампаду – чогось його понесло на стіл, – а потім зняли попону в кутку, й ріденьке, як сирівець, світло розпливлося по довгій хаті. Од тієї свічки засвітили ще одну, поставили поки що під піл. У курені панував шарварок. Одні були вдягнені, інші – в сорочках і споднях. Кайдан підперезав сподні чересом з шаблею, в чоботях, тримаючи рушницю в руках, уже стояв при покутньому вікні, біля нього гупав шомполом у дуло козак у короткій полотняній сорочці, двоє інших одтягали лаву. Мелькали бліді, розмиті плями облич, над головами помахували рушниці, стукотіли порохівниці.

– На сирно, кладіть рушниці на сирно, – наказував Степаненко.

Ті, хто набиватиме, стали до столу. Всі знали, у кого несхибна рука, хто не випустить кулю в білий світ.

Сироватка зі старою кремінною рушницею в руках став до вікна. До того, що біля дверей, крайнього. Не був безпомильним стрільцем, але тут промахнутися було важко, й знав, що не злякається, не пропустить супостата.

– Як подам гасло, – сказав Степаненко, – одтуляйте разом усі вікна й робіть випал.

– Зсипте увесь порох на стіл, – радили од покуті.

– А як спалахне?! – заперечило одразу кілька голосів.

– Починаймо, – прошепотів хтось нетерплячий.

Поспішали й так. Не думали, що з того буде, прагнули одного – оборонитися й подати знак іншим куреням. Терпке, гаряче передчуття близького бою, небезпеки, можливої загибелі володіло козаками, до нього домішувалося відчуття непевності, незвичності бою й очікування всіляких несподіванок. Кілька чоловік молилося проти непогасної лампади, що чи не вперше, одколи висіла на цьому гапликові, погасла, й це лякало.

– Готові? – запитав курінний ламким, з напругою голосом і, не чекаючи відповіді, звелів: – З Богом!

Козаки разом шарпнули віконниці. Вони спершу не побачили нічого – та ж чорнота, що й у курені, тільки аж угорі – темно-сині смужки й проталинки – в наступну мить здогадалися, що турки повилазили на призьбу. Перший випал прийшовся їм просто в груди та спини.

Куренем двигонуло, неначе його спробував підважити плечем якийсь велет, щось жалібно забряжчало в кутку, зі стелі, з стін густо посипалися шпаруни. Вогняний спалах ще стояв стрільцям в очах, а вже їм у руки тиснули інші рушниці, й вони прикладали їх до плечей, цілилися цівками в густий штахет гостроверхих шапок. Тепер постріли гупали вроздріб, часто, й хоч свічки погасли, але рушниці можна було набивати при світлі випалів. Затріщали сінешні двері, але їх міцно підперли плечима Кайдан і ще кілька козаків. Колоди-тарана в турків не було, та коли б і була, вони не змогли б розвернути її. Турки алалакали, кричали, ставали на спробу стріляти, але в них нічого не виходило. Вони збилися так тісно, що ані дістати рушниці, ані прицілитися з них не могли. Та й козаки ховалися в курені, а вони стояли на вулиці. Ятаганами, шаблями ж черкали тільки своїх. Намагалися добитися до вікон, вихопили дві чи три рушниці, козаки одразу ж стали обачніші й далеко не висовували їх. Гримнуло ліворуч, а потім ще десь трохи далі.