Ворошиловград

Жадан Сергій

– Ну, не знаю. Може, ти сам йому скажеш?

– Та ладно, давай підстрахуй. Домовились?

– Ти б поговорив із Борею, а? Щоб проблем не було.

– Та які проблеми, Льолік? Не вийобуйся. Друзям треба довіряти.

– Ну, ладно.

– А я тобі бабу привезу. Гумову.

– Краще кардан мені привези.

– Ти будеш робити це з карданом?

– Мудак, – і Льолік поклав слухавку.

Дівчинка провела мене на вулицю.

– Дякую, – сказав я їй.

– Нема за що. Передавай привіт брату.

– Він десь поїхав.

– А ти – теж десь поїдеш?

– А ти хочеш,

щоб я залишився?

– Потрібен ти мені, – дівчинка говорила спокійно й розважливо.

– Тобі тут самій не страшно?

– Не страшно, – сказала вона. – Іди. А то пса на тебе спущу.

Я дійшов до воріт, зупинився. Визираючи у вікно, вона сторожко дивилась мені услід. Я помахав їй рукою. Зрозумівши, що її викрито, дівчинка засміялась і помахала у відповідь. Потім швидким несподіваним рухом задерла на грудях майку, показавши все, що в неї там було. Втім, уже наступної миті зникла. Я не повірив своїм очам, постояв, чекаючи, чи не з’явиться вона знову. Але її не було. Яка дивна, подумав я і пішов назад.

* * *

Трудові будні були в розпалі. Коча напівлежав на кріслі з катапультою і солодко спав, затиснувши праву долоню худими ногами. Я пішов у гараж. Травмований, голий до пояса, мокрий і незадоволений усім на світі, крутився довкола підвішеного заліза, час від часу штовхаючи його животом. Побачивши мене, махнув рукою, витер піт із чола і вирішив зробити перекур.

– Додзвонився?

– Ага. Завтра поїду.

– Ну-ну, – Травмований дивився на мене суворо.

– Шур, – перевів я розмову. – Що це за старшокласниця там, на вежі?

– Катя? – Очі Травмованого враз узялися теплою мрійливою плівкою, а на повнуватих устах з’явилась батьківська посмішка. – Що вона казала?

– Нічого не казала. Хороша дівчина. Скромна.

– Тримайся від неї подалі, – миролюбиво сказав Травмований. – А то знаю я вас.

– Вона працює там?

– Її тато працює. А вона йому обіди носить.

– Червона Шапочка прямо.

– Що?

– Нічого.

– Германе, – раптом запитав Травмований, – ти ким працюєш?

– Незалежним експертом, – відповів я.

– І що ти робиш?

– Як тобі сказати? Нічого.

– Знаєш, Германе, – подивився на мене Травмований. – Я тобі не вірю. Ти вже вибач, але я тобі скажу, як думаю.

– Валяй.

– Не вірю я тобі, одним словом. Кинеш ти нас. Тому що тобі все це на хуй не потрібно. І Кочі теж на хуй не потрібно. Ти навіть не знаєш, чим ти займаєшся. Ось брат твій – він зовсім інший.

– Ну так що ж він поїхав?

– Яка різниця?

– Велика різниця. Хто це приїздив, на джипі?

– Боїшся?

– Чого мені боятись?

– Боїшся-боїшся, я ж бачу. І Коча їх боїться. І всі бояться. А ось брат твій не боявся.

– Та що ти завівся – брат, брат!

– Ладно, не злись. – Травмований накинув куртку й повернувся до роботи. Запустив якусь машину. Відразу ж заклало вуха.

– Шура! – крикнув я йому. Він зупинився і подивився в мій бік, машини, втім, не вимикаючи. – Я не боюсь. Чого мені боятись? Просто у вас своє життя, а в мене – своє.

Травмований на знак згоди кивнув. Можливо, він мене не почув.

* * *

Увечері

Шура мовчки з усіма попрощався й поїхав додому. Коча так і сидів на катапульті, покритий помаранчево-синім вечірнім пилом, перебуваючи в якомусь дивному напівсонному стані, з якого його не вивів ні від’їзд Травмованого, ні регулярні вимоги водіїв фур заправити їх. Травмований показав мені, як працює колонка, і я, як зміг, закачав бензин до трьох нелюдських розмірів вантажівок, схожих на важких заморених ящірок. Сонце закочувалось десь по той бік траси, й сутінки розкривались у повітрі, мов соняшники. Разом із сутінками оживав Коча. Десь близько дев’ятої він підвівся, замкнув будку і змучено побрів на задвірки. Тяжко зітхаючи й побиваючись, покрутився навколо кабіни, в якій я спав минулої ночі, і, протиснувшись досередини, розлігся на кріслі водія, випроставши ноги крізь розбите скло. Я заліз за ним, сів поруч. Долина внизу западала в морок. На сході небеса вже бралися тьмяною імлою, а із заходу, саме над нашими головами, по всій долині розливались червоні вогні, сповіщаючи про швидке наближення ночі. Від ріки підіймався туман, ховаючи в собі маленькі постаті рибалок і найближчі хатки, витікаючи на дорогу й заповзаючи в передмістя. За містом у балках теж стояв білий туман, і вся долина м’яко розпливалась перед очима, ніби річкове дно, западаючи в темряву, хоча тут, на пагорбах, було ще зовсім світло. Коча дивився на все це круглими від здивування очима, не моргаючи й не відводячи погляду від ночі, що насувалась.

– Тримай, – я простягнув Кочі свій плеєр.

Він натягнув навушники на лисину, поклацав, регулюючи гучність.

– А що тут?

– Паркер, десять альбомів.

Коча якийсь час слухав, потім відклав навушники.

– Знаєш, що по-справжньому добре? – запитав я його. – Над вами тут зовсім не літають літаки.

Він подивився вгору. Літаків справді не було. Небом літали якісь відблиски, засвічувались зелені іскри, прокочувались золотисті кулі, і хмари різко підсвічувались, відповзаючи на північ.

– Супутники літають, – відповів нарешті. – Їх уночі добре видно. Я, коли не сплю, завжди їх бачу.

– А що ти вночі не спиш, старий?

– Та ти розумієш, – почав Коча, порипуючи приголосними, – яка біда. У мене проблеми зі сном. Ще з армії, Гєр. Ну, ти знаєш – десант, парашути, адреналін, це на все життя.

– Угу.

– Ну і купив я снодійне. Попросив що-небудь, щоби з ніг валило. Взяв якоїсь хімії. Почав пити. І ти розумієш – не бере. Я спеціально дозу збільшив, а все одно не можу заснути. Зате, зауваж, – почав спати вдень. Парадокс…

– А що ти п’єш? Покажи.

Коча понишпорив кишенями комбінезона, дістав пляшечку з отруйних кольорів етикеткою. Я взяв її до рук, спробував прочитати. Якась невідома мова.

– Може, це щось від тарганів? Хто це взагалі виготовляє?

– Мені сказали – Франція.

– По-твоєму, це французька? Оці ось ієрогліфи? Ладно, давай я теж спробую.

Відкрутив кришечку, дістав бузкову таблетку, кинув до рота.

– Та ні, Гєр, дружище, – Коча забрав пляшечку, – ти що, з однієї не вставить. Я менше п’яти і не п’ю.