Вогненний водоспад
Шрифт:
Вона була третьою за чергою від свого неяскравого сонця.
Нірф вивів корабель на орбіту довкола Гамми. До поверхні було тепер шапкою докинути — якихось три з половиною тисячі кілометрів. Та одразу сісти було б нерозумно. Годилося уважно оглянути поверхню планети.
Після перших же обертів стало ясно, що на Гаммі не відбувається змін пір року.
— Дивися, Рен, дивись, — казав схвильовано Нірф, притулившись до інфрачервоного телескопа. — На обох полюсах шапки криги.
— Так, — підхопила Рен. — Тут тисячоліттями формуються льодовикові щити. Від них здавна второваними
— Кляті хмари! Заважають спостереженням! — засмучувався Нірф, переходячи до екрана радіолокаційного телескопа.
— Чудова планета! — захоплювалась уголос Рен. — Зразу ж біля крайків криги, що тане, коло полюсів розташована зона вічного літа і тропіки!
Майже всю екваторіальну частину планети займало велетенське кільце океану.
Зробивши черговий оберт, корабель увійшов у тінь Гамми. Внизу була непроглядна темінь. Рен і далі марила собі вголос:
— Уявляєш, ідеш лісом, довкіл зарості невідомих рослин, кожна з яких може бути цілим відкриттям, на кожному кроці небезпеки.
— Я бачу вогні! Бачу вогні! Рен, це місто! — перебив її Нірф. — Величезне місто! Там люди!
Рен припала до окуляра телескопа. Далеко внизу, у великому розриві хмар, на темній поверхні планети сяяли тисячі золотих вогнів. Вони розходилися довгими променями від центра, перетиналися під правильними кутами. Так могло бути освітлене тільки велике місто, що живе звичайним нормальним життям.
На тіньовій поверхні планети вони помітили ще кілька великих міст. Нірфу навіть здалося, що в самому центрі екваторіального океану він бачить маленьку цятку, яка світиться, — прожектор самітного корабля, що перетинає водні простори.
— Рен, виходить, життя на Гаммі йде як належить, незважаючи на радіоактивне зараження?
— Очевидно, так.
— Як же це може бути? Адже тутешні мешканці — не діамантові жучки, на яких не діє радіація. Пам’ятаєш таких жучків? Вони живуть у попелі.
Корабель виходив із тіні планети на освітлену частину. В цю мить заговорила кіба, заговорила різко й уривчасто. Рен з Нірфом здригнулися від несподіванки:
— Азимут — двісті тридцять п’ять, кут місця — сорок шість градусів. До нас наближається великий метеорит або штучний супутник Гамми. Швидкість зближення — три кілометри за секунду. Увага! Приготуватися до зміни курсу корабля!
Корпус корабля здригнувся. Рен і Нірф ледве втрималися в кріслах. Зі столу на підлогу полетіли книжки, посуд, що не б’ється. Кіба змінила курс корабля, щоб уникнути зіткнення з невідомим тілом. Нірф кинувся піднімати книжки, та в цю мить знов пролунав голос кіби:
— Невідомий предмет також змінив курс і далі переслідує наш корабель. Роблю другий розворот.
Корабель шарпнувся вбік.
— Вони можуть збити нас! Скафандри, Рен. негайно скафандри!
Рен поспішала, але від хвилювання ніяк не могла розправити тканини скафандра. Спливали дорогоцінні секунди. Нарешті м’який скафандр обтягнув тіло. Рен увійшла в жорсткий зовнішній скафандр, що нагадував середньовічний рицарський обладунок. Він був розстебнутий по шву на грудях, немов розрубаний мечем. Рен стала зручніше і натиснула кнопку. Половини скафандра
Нірф у скафандрі сидів біля пульта керування. Тепер вони перемовлялися по радіо.
— Ну, що? — запитала Рен.
— Погано, — відповів Нірф. — Нас переслідує ракета. Дивись! — Він показав на екран кольорового телевізійного телескопа.
Рен побачила довгастий предмет. Один бік його був яскраво освітлений промінням оранжевого сонця, другий-затінений, зовсім чорний. Навіть побіжного огляду було достатньо, щоб визначити: це ракета. Вона летіла за кораблем, впевнено наздоганяючи його.
— Невже вони справді хочуть нас збити? — запитала Рен.
— Не знаю. Важко повірити.
— Що ж ми робитимемо? Втікатимемо?
— Втекти ми, звичайно, зможемо. Навряд чи їхня ракета розвине швидкість, більшу за наш корабель. Та це ж не вихід! Хіба для цього ми летіли сюди?
— Дивись! — перебила його Рен. — Що це?
На носовій частині ракети, яка переслідувала їх, спалахнула червона зірка. Вона була така яскрава, що негайно спрацювала система зменшення чутливості телевізійного телескопа. Екран став зовсім чорний. Рубіново-червона точка — єдиний предмет, який світився на ньому, наче око казкового дракона.
— Що вони хочуть зробити? — видихнула Рен. — Вони розплавлять оболонку корабля…
— Розплавлять — катапультуватимемось разом з новим відсіком, — рішуче вимовив Нірф. — Стривай-но! Здається, вони нам просто сигналять!
Рубінова цятка дивно замиготіла. Спалах — пауза. Спалах — пауза. Спалахи довші. Кілька спалахів коротших. Довга перерва. Потім знову така ж серія спалахів.
— Вони намагаються зв’язатися з нами. Увімкни кібу для розшифрування сигналів, — сказала Рен.
Нірф посміхнувся.
— Кіба не всемогутня. Звідки їй знати систему сигналізації на Гаммі?
— Увімкни, я прошу тебе!
Минуло декілька секунд, і раптом кіба заговорила:
— Сигнали закодовані за старим земним кодом — азбукою Морзе. — Кіба одразу ж почала перекладати: — Вони сигналять: “Ми із Землі! Ми із Землі! Дайте відповідь нам. Ми із Землі! Ми із Землі…”.
— Тут якась помилка! — вигукнув Нірф.
— Сигналь їм бортовими прожекторами: “Вас зрозуміли. Ми також із Землі!”.
Ракета, що переслідувала їх, прийняла сигнал і одразу ж замиготіла у відповідь. Кіба перекладала: “Нірфе, Рен, збавте швидкість! Збавте швидкість! Не бійтеся нас!”.
— Вони знають наші імена! Гальмуй, Нірфе, гальмуй! Це друзі.
Тільки-но він увійшов всередину корабля, одразу зникли всі сумніви. Це був свій, земний! Справжня земна людина, одна з тих, яких Нірф і Рен не бачили понад шістдесят років. Ще як слід не розгледівши космонавта,
Нірф і Рен кинулись до нього. Вони всміхалися, перебиваючи одне одного, щось питали, тут же закидали запитаннями й, не дочекавшись відповіді, ставили нові. Радість переповнила всіх.