Виклик
Шрифт:
— Отак буде краще, — зауважую я, забинтувавши його руки й ноги одним тоненьким шаром, щоб шкіра могла дихати. — Цілком досить, аби дочекатися допомоги.
— А як же ти? — питає Ерні. — Твоя нога.
— Поки що нехай буде так як є, — пояснюю я. — її треба вправити, але я маю в запасі ще цілу добу, перш аніж можуть початися якісь незворотні зміни. А на той час я вже щасливо опинюся у шпиталі, а ви всі залишите свої автографи на моєму гіпсі.
— Ти й справді гадаєш, що вони й досі шукають нас? —
— Звісно. А чому б їм нас не шукати?
Розділ 57
Капітан Ендрю Татем спересердя гепнув слухавкою об телефон у своєму маленькому кабінеті на базі Берегової охорони в Маямі. Лейтенант Мілкрест щойно повідомив йому останні новини про пошуки яхти «Родина Данів». І ці
новини були невтішними. Власне, ці новини полягали в цілковитій відсутності будь-яких новин.
Прожогом вискочивши зі свого кабінету, Татем кинувся найкоротшим шляхом до OB, тобто Оперативного відділу, звідки йому щойно телефонував лейтенант.
— Що за чортівня?! — прогримів Татем, проштовхнувшись крізь подвійні двері оперативного відділу. — І це ви називаєте «пошуково-рятувальною операцією»?! Зі мною такі штучки не пройдуть!
Ніхто в кімнаті і слова не зронив. Усі мовчали як у рот води набравши. І відповідальний за операції на суходолі. І радист. І унтер-офіцер, єдиною роботою якого було нанесення на карту місцеположення гелікоптера пошуково-рятувальної групи, що розшукував зниклу яхту.
Натомість вони всі обернулися і поглянули на Мілкреста.
Це був один з тих моментів, коли лейтенант пожалкував, що у нього з командиром склалися такі добрі взаємини. Через це «за умовчанням» вважалося, що з Татемом розмовляти має саме він.
— Ну, як я вже казав, гелікоптер досяг координат, які вказав радіомаяк зниклої яхти, але нічого в тому місці не знайшов. Навіть самого радіомаяка.
Раптом Татему захотілося курити. Страх як закортіло.
— З'єднайте мене з пошуково-рятувальною групою, — наказав він. — Я хочу сам почути, що саме вони там не знайшли.
Мілкрест повернувся до радиста. Той, хруснувши шиєю, різко кивнув і проказав у мікрофон позивні гелікоптера. Вся стіна перед ним була заставлена моніторами та завішана географічними картами.
Почувся дратівливий сплеск статичного електроструму, і за кілька секунд стало чути голос першого пілота.
— ПРГ «Вовк» один-дев'ять-один слухає, прийом, — голос пілота заповнив кімнату, бо радист увімкнув гучномовці.
Татем підійшов до пульта і вхопив мікрофон. Його голос лунав гучно як у діжці. Він не питав, він вимагав.
— Що там у вас таке, Джоне?! Чому й досі нічого не знайдено?
Пілот пояснив, що тричі пролетів над указаними координатами, але не побачив у воді ані човна, ані його
— А може бути таке, що координати були вказані неправильно? — спитав Татем.
— Ні, сер, — відізвався пілот. — Ми їх уже тричі перевіряли.
Мілкрест знизав плечима.
— Може, то сам радіомаяк. Видав хибні координати, а потім вийшов з ладу.
— Можливо, — погодився Татем. — Якщо дійсно так, то сподіваймося, що ці хибні координати лише незначною мірою відрізняються від реальних цифр. Інакше район наших пошуків доведеться розширити до району, охопленого штормом, а може, й більше.
— Навіть якщо задіяти кілька ПРГ, цей пошук може розтягтися не менше ніж на тиждень, — зауважив Мілкрест.
— Та отож. І це означає, що нам слід розпочинати розширений пошук уже зараз, — сказав Татем, склавши на грудях руки і наче звертаючись до самого себе. А виходячи з кімнати, він додав: — Будемо сподіватися, що ця родина Данів не тюхтії і що вони боротимуться за своє життя.
Розділ 58
Який чудовий захід сонця! І яка гірка іронія!
Якби ж то ми могли насолоджуватися неймовірно прекрасним жовтогарячим сяйвом, яке повільно зникало за обрієм, де пурпурові хмаринки зливалися з блакитним океаном! Але ми, безустанно гойдаючись на хвилях у нашому плоту, не помічаємо цієї краси, бо всі наші думки зосереджені на темряві, яка невдовзі нас поглине. І настане ніч. А з нею — пронизливий холод.
Іще ніколи двійко ковдр не були такими дорогоцінними, як зараз.
— Здається, Керрі мала рацію, — похмуро каже Марк. — Вони за нами не прилетять. Ніхто не прилетить.
— Нам не можна думати в такому ключі, — кажу я. — Нам слід залишатись оптимістами, і це не просто слова, хлопці та дівчата.
Проте Марк наче не чує мене.
— Якби Берегова охорона мала наші координати, то вже давно прийшла б нам на допомогу, еге ж?
— І дійсно. Щось тут не так, — погоджується Керрі.
Ерні теж схвально киває головою — зараз він скидається на маленького китайського мудреця.
— Слухайте, все, що ми можемо зараз зробити, — це залишатися на місці й чекати, поки прибудуть рятувальники, — кажу я.
Це далеко не найкращий з тих аргументів, що я коли-небудь наводила, але він таки спрацьовує. А все тому, що я вимовила слово «чекати». І воно змушує Марка поглянути на мою ногу. А коли він підводить на мене очі, то вони промовляють краще за будь-які слова. Моя нога не може чекати. Принаймні, тривалий час.
Що ще здатне змусити нас швидко змінити тему розмови, як не відкритий перелом гомілкової кістки?