Вигнання в рай
Шрифт:
все таке нше...
– От-от,- поквапливо пдхопила думку Сергя бабця, - ото ж я кажу, я отцев Михайлов говорила голов сльради нашо, Андрю вановичу, що треба ж якось по-людськи зустрти цього художника, все-таки он яка знаменита людина де до нас у далеке село аж з столиц, треба ж якось нам не осоромитись перед ним...
– А вони ж вам що вдповдають?
– не став Сергй ждати, поки вона закнчить свою розповдь.
– Та голова сльради наче й розум все, але все-таки тльки вдмахуться, мовляв, ди стара, бо й без тебе вд усляких клопотв аж в голов мактриться, а отець Михайло, -
– Правильно робить, що посмхаться.
– Чому?
– Бо отець Михайло, як нхто, добре зна, - вдповв уже серйозно Сергй, - що я не люблю вс ц бучно й голосно офцйност, як, зрештою, всього цього не любить взагал мистецтво, якщо це мистецтво справжн. Та й прихав я, як сам бачите, електричкою, то ж уявть соб, як би це виглядало: стоть тут всляке велике начальство, дорог авто поряд, оркестр гра туш, а тут раптом виходить з електрички такий соб звичайний молодик з валзами - здрастуйте, мовляв, ось я...
– Сергй посмхнувся подивився на збиту з пантелику його словами бабцю.
– А мен, знате, взагал, бльше подобаться подорожувати електричкою, або ж автобусом, якось воно й дешевше, з людьми цкавими можна нод познайомитися, от сьогодн...
– Зажди, зажди, - не втрималася старенька , - а до чого це ти тут про себе розводишся, я щось няк не втямлю?
– Та до того, що це я ж той самий художник з Кива, якого ви ждали, я й буду робити розпис цього самого вашого храму.
– Що, що, ти...
– бабусин доброзичлив оч спочатку недоврливо звузилися, а потм, раптом, широко розплющилися вд веселого здогаду.
– А-а-а!.. Дуриш стару бабу, - погрозила вона пальцем, - не добре це, насмхатися над старою.
– А я не думав над вами, бабуню, насмхатися, це насправд я, тобто це я той самий художник.
– Ти той самий художник?.. Той самий знаменитий?.. з Кива?..
– здивування, сумнв якийсь, наче переляк перемшалися на бабусиному обличч: Сергв було вже за тридцять, але, не зважаючи на мужню твердсть рис його обличчя, виглядав вн все ж значно молодшим за свй вк, та ще цей його потертий джинсовий костюм, футболка й кросвки.
– Оце ти той самий, який ...
– Так, так, оце я той самий художник, - старався Сергй переконати бабцю.
– Ви на кого чекате, я маю на уваз, прзвище того художника, що ма до вас прихати, ви пам"ятате?
– Прзвище?
– розгублено промовила бабуся.
– Так, так, прзвище того художника Богданенко?
– пдказав Сергй розгубленй бабун.
– Так, так, здаться... Здаться Богданенко. Звичайно Богданенко!
– вже впевненше ствердила вона.
– А звати його Сергй Михайлович?
– Так, так, Сергй Михайлович, саме Сергй Михайлович, Сергй Михайлович Богданенко, саме так!
– Так от я Сергй Михайлович Богданенко. От зараз я вам свй паспорт покажу, - Сергй потягнувся рукою до нагрудно кишен, - щоб вас нарешт переконати, - але, побачивши якийсь заперечливий порух бабус, затримав руку й запитально подивився.
– Перехрестись!
– ршуче майже викрикнула бабця, вказавши рукою на храм.
– Перехрестись на храм Божий!
– виршила
– Будь ласка, - Сергй цлком серйозно поставився до бабусино
вимоги повльно й поважно поклав на себе православний хрест схилив голову.
– Господи, - сплеснула в долон бабця, - та невже ж це й справд ти... Тобто...
– затнулася вона.
– Невже це й справд ви той самий оце, якого ми оце...
– Та той самий, той самий, - заспокйливо промовив Сергй.
– чого це вас так диву? По-перше, вк одяг - це няк не свдчення таланту чи розуму людини, чи не так?
– Авжеж, так.
– А по-друге... Вас, до реч, як звати?
– Горпиною мене називають.
– А по-батьков?
– Степанвна. Горпина Степанвна Стеценко.
– А скльки ж вам рокв, Горпино Степанвно?
– Та, слава Богу, вже всмдесят дев"ять, скоро вже й на десятий десяток перейде.
– От бачите, Бог вас вком не образив, та й виглядате ви нвроку, як на свй вк, мабуть, по господарству ще поратися встигате, взагал так...
– Та, дякувати Богу, город ще тримаю, худобину яку-не-яку ще пораю. Та ще й тут, у церкв допомагаю, - поступово до бабус Горпини поверталася звична доброзичливсть.
– А вже, мабуть, набачилися на свому вку нвроку?
– Сергй вдчув, що його розмова доконала свого, й бабуся знову почала розмовляти з ним доврливо й спокйно.
– Та що вже набачилася, то набачилася, одне тльки сказати - я ж бо голодомор пережила...
– погляд раптом затуманився темною сльозистою паволокою, наче вона в цю мить провалилася знову в ту страхтливу безодню тридцять третього року, перед очима знову промайнули вс т незбагненн безмежн жахи, як нхто й нколи не зможе н осягнути, н зрозумти, н пояснити.
– Хай Бог простить тих пекельних людожерв, як сотворили це жахття...
– Та ще ж вйну пережили?
– Так, вйну теж пережила, - сумовито похитала головою баба Горпина.
– Пережила й вйну, але хба ж можна порвняти вйну з голодомором? У вйну ми ж хоч якось, а таки харчувалися. У вйну нмц ж не вдбирали у нас останнй шмат хлба, нмц не оточували потм вйськом голодн села, нкого не випускаючи, приркаючи старикв, жнок немовлят на неймоврн муки голодно смерт, муки, у порвнянн з якими розстрл видався б милосердям...
– вона аж схлипнула, наче захлинувшись страхтливими спогадами.
– Нмц ж не примушували збожеволлих вд голоду матерв сти свох померлих дточок. Та й людей в нашому сел у вйну загинуло набагато менше, нж вд голодомору...
– Так, так, звичайно, - Сергй спвчутливо погладив рукою худеньке старече плече бабус.
– А псля вйни? А сорок сьомий рк? А колгосп? Трудодн?
– вона пдняла сво стареч худ, скоцюрблен руки повернула х догори долонями, задублими вд мозолв.
– Ех, та що там уже й казати, - ршуче махнула вона рукою, наче вдмтаючи сво страшн спогади, - що там уже згадувати.
– , мабуть, Горпино Степанвно, мате ви за вс сво неймоврн страждання труди таку пенсю, що можете на не не лише достойно жити, але ще й, наприклад, можете придбати автомобль, похати в туристичну подорож кудись, скажмо, в ндю, або...