Ваня
Шрифт:
– Hi, воно є але для тебе воно не страшне: ти гарний, слухняний, мій синочку.
– А Бог добрий?
– Добрий, дуже добрий, мій голубе. Ти ж кожного дня й вечора молишся йому. Йому треба молитись.
Ваня заспокоювався, але заснути все-таки не міг. Останніми вечерами Вані здавалось, що в перемежок між ліжком i стіною просовувались чиїсь лапи й шкрябали стінку, немов якась звірюка хотіла видряпатись з підлоги на ліжко. Ваня від жаху сунувся до краю ліжка, ледве не падаючи додолу. Ранком він xoтів присунути ліжко щільніш до стінки, але побачив, що вільного місця там не було й ліжко стояло,
«Куди ж тут можна лапу просунути?» – дивувався Ваня й довго думав над цим, але ні матері, нi 6a6yci не сказав нічого. Тоді він почав прохати маму, щоб сиділа коло нього, поки він засне. Перший вечір, коли сиділа мама, ніхто не шкріб під ліжком, а на другий Ваня знову почув шарудіння й кламцання зубів. Він стиснув материну руку й, важко дихаючи, спитав:
– Мамо, ти нічого не чуєш?
– Hi, синочку, а що таке?
– Нічого... А скажи, тут вовків не буває?
– Hi, не буває. Вони живуть далеко-далеко. Спи, спи.
Ваня раніш думав, що це вовк забігає ввечері до кімнати й хоче його вкрасти, як украв він одну дівчинку, про що розказувала бабуся. А раз вовків тут не може бути, то це, виходить, Жучок хоче вкусити його за те, що Ваня бив його. Думка про це гострими колючками шпигала дитячий мозок, захоплювала віддих й холодила тіло. Вже засипаючи, Ваня щулився від жаху й бурмотів:
– Жучок... прости... не кусай...
Згодом вдень Ваня зовсім не згадував про Жучка, сміявся, гуляв з товаришами i вже подумував про те, що пора відвідати свій город, але коли наближався вечір, то щось ніби відгонило від нього веселощі i сміх, i він починав сумувати; коли ж світом опановувала темрява, то кожний шелест глибоко турбував Ваню. 3 неприємним i банним почуттям Ваня лягав спати, i, хоч коло нього сиділа мама або бабуся, він знав, що з'являться з-під ліжка чорні лапи й почуєтья кламцання зубів. Він чекав їx появи з напруженням, завмираючим серцем і важкою головою. І коли починалось уперте шкрябання пазурами по стінці, Ваня почував якесь страшне задоволення, бо гадав, що інакше й бути не може й Жучок неодмінно мусить помститись.
Вані дуже хотілось піти в ліс подивитись на Жучка й, може, помиритись з ним. Він уже кілька разів підходив до мовчазної стіни лicy, але зайти туди не здолав. Йому було соромно дерев, котрі бачили, як тн бив Жучка києм і камінням; здавалось, що коли він підійде до того місця, де лежав Жучок, то верби, що схилились над драговиною, прогомонять:
– Одійди, поганий хлопче! Геть звідціль. Твоє місце в пеклі.
I ці слова підхоплять пташки в своїx співах, ліс у своїм шепотінні й очерет у своїм шелесті.
Одного разу, блукаючи на узліссі, Ваня з тремтячим серцем i затуманеною головою ввійшов у ліс. Там, як i попереду, було напівтемно, придушено й холоднувато. Крадькома поза деревами обережно йшов Ваня до багновища, і ще здалеку в ніс йому вдарив неприємний дух дохлятини. На місмці Жуча був уже не cipo-жовтуватий шматок м'яса, а важко тхнув чорний обгризок. Ваня спершу не помітив його серед купи каміння, але підійшовши ближче, злякав з його рій мух i ватагу чорних жуків з довгими швидкими ногами.
Ваня довго стояв i дивився, як заспокєні мухи й жуки доїдали тіло Жучка, i
– Ваню, хочеш, я тебе з'їм, а зате Жучок буде жити?
Ваня відповів би без вагання:
– Їж швидше...
Але чарівник не виходив. Хотілось, щоб з неба злетів добрий янгол i щоб на руках його був Жучок, веселий i повненький. Хотілось, щоб Жучок сказав:
– Ваню, я на тебе не серджусь.
Але нікого, нікогo не було. Небо було чисте, як світло; одноманітно гудів джміль над червоною квіткою.
Тоді серед товстої зеленої трави з довгим подихом упала навколішки семилітня людина, грузнучи в слизькім, холоднім болоті й схиливши голову та простягнувши руки до неба, проказала:
– Жучок, рідний! Я знаю, ти в раю, тo6i там гарно... прости мене... скажи, що простив...
Відповіді не було.
«Не хоче... не прощає... так мені й треба», – миготіло у Ваниній голові, й він поволі підвівся.
Тиха банність засмоктала усередині. Тепер Ваня зовсім певен був, що Жучок помститься. Збираючись іти додому, Ваня ще раз наблизився до черного м'яса, й знову з сердитим дзижчанням схопились мухи й з швидким шарудінням позсипались жуки. Ваня почав вдивлятись у брудний обгризок i думав про те, що це він винний в тому, що від Жучка залишилось таке гидке й погане.
– Жучок,– прошепотів він тихо.
У багновищі квакнула жаба, i ще з більшою ввічливостю захилитався очерет. Зненацька Ваня знову почув той могильно-тухлий дух дохлятини, котрий підіймався з-під ніг. Дихати було гидко, немов у груди вливали смердючі помиї. 3лість, несподівана й владна, опанувала Ванею, й він з гарячими очима почав обурено топтати гниле м'ясо, що чвакало під ногами.
– Не боюсь тебе, ти клятий, не хочеш вибачити, ось тобі! – кричав Ваня й, скінчивши цю дику наругу, засміявся; сміх його луною пронісся над байдужим багновищем й завмер в очеретах.
– Не боюсь тебе, – переконано проказав Ваня й пішов додому.
Проходячи повз рудого кабанця, він спинився й довго чухав йому боки паличкою. Туг же він згадав про баклажек, котрий давно поклав достигати на хлів, i живо поліз туди, щоб достати його, але баклажек розклювали горобці; баклажків уже наспіло досить, i Ваня не дуже розгнівався на злодійкуватих горобців. Вдома він просто прибіг до матері й, винувато посміхаючись, сказав:
– Мамочко, я бігав коло дряговини й упав, штани замастив. Не сердься, дай іншi, я побіжу на вулицю гуляти.
Мама тихенько потягла його за вухо, але зразу ж дала йому нові штани, й через кілька часу Ваня вже плигав по вулиці верхи на розкішній коноплі, силкуючись випередити найкращих їздоків.
Ввечері Ваня рішуче заявив, щоб мама коло його більш не сиділа; й дійсно, вже ніхто не шкрябався по стіні. Ваня радюно шепотів:
– Ага, ага, злякався!
Вночі, коли всі спали, Ваня прокинувся від того, що хтось почав його душити. Він розплющив очі й побачив, що душила його мама. Ось вона схилилась над ним і однією рукою стискує йому горлянку.