Іван і Чорна Пантера

Лис Володимир Савович

Там вона делікатно постукала у двері вчительської, а коли їй дозволили ввійти, заглянула й поманила пальцем вчительку англійської мови:

– Тутечки до вас, Зіночко Гантонівно…

Вчителька англійської була єдиною молодою вчителькою у Кукурічках. Вона була невродлива і геть укрита ряботинням, коротко стрижена, і єдине, що приваблювало – великі, світло-сірі, майже сині очі. Сім років тому вона слухняно поїхала на практику в Кукурічки, тут закохалася без пам’яті у старшого за неї на двадцять років директора й по закінченні університету сама попросилася сюди вчителювати. Через рік вона сама й освідчилася своєму директору в коханні та стала його коханкою. Двічі на тиждень вона чекала директора вечорами у тому самому крайньому класі й директор, якого звали Георгій Семенович, брав її або на класному столі, або поклавши животом на парту, а найчастіше

Зінаїда Антонівна стояла на колінах, самозабутньо кохаючи любого Жоржика. Вона ж допомагала йому та його сім’ї садити й викопувати картоплю, навіть полоти город. Звісно, зв’язок між ними не можна було довго приховувати, тим більше, що дружиною директора, а за сумісництвом фізика й математика, була та сама Софія Петрівна. Спершу вона влаштувала чоловікові скандал, потім і рябій «англічанці», але, що була за Жоржа на чотири роки старшою, то панічно боялася, аби її не покинув з трьома дітьми і не пішов жити з цією лярвою. Тепер, при дефіциті вчителів, не вельми й аморалкою настрашиш. Втім, тільки молодша їхня донька Валерія ще була школяркою, ходила у Волицю в десятий клас, а двоє інших уже поїхали до міста: син закінчував університет, а дочка торгувала на ринку і вже мала другого чоловіка. Отож Софія Петрівна змирилася, а минулого року сама запропонувала Зіночці квартирувати у них. Втім, зустрічалися Георгій і Зіна в тому самому класі – спрацьовували чи то звичка, чи вироблений рефлекс.

– Чого вам? – спитала Івана Зінаїда Антонівна.

А що він мовчав, відвела в куток коридору, вважаючи, що цей дивний чоловік з обличчям дауна, певне, соромиться.

– Навчіть мене гамериканської мови, – сказав там Іван.

– Ви хочете сказати – англійської? – уточнила Зінаїда Антонівна.

– Нє, тої, що в Гамериці балакають, – сказав Іван.

– Там розмовляють англійською, – трохи дратуючись, сказала Зінаїда Антонівна. – Правда, з деякими відхиленнями від класичної англійської мови. Декотрі лінгвісти вважають навіть американський варіант англійської вже окремою мовою, але я так не вважаю…

«Для чого я йому це пояснюю?» – подумала вона.

Чоловік перед нею стояв і кліпав очима. Типовий даун. Хоча ні. Щось у його обличчі є від блаженного, яких давні художники зображали на папертях церков, і щось є від малої дитини, яка заблукала в незнайомому місці й боїться у чужої тітки спитати дорогу. От-от чоловік перед нею мав засунути пальця до рота й почати його смоктати.

«Що мені ввижається?» – подумала ледь дратівливо Зінаїда Антонівна.

– Навчіть мене, – Іван уже подивився прохально й незмигно. – Я вам платитиму, а якщо тре, то щось по хазяйству зроблю…

– У мене немає господарства, – сказала Зінаїда Антонівна і поцікавилася: – Ви вивчали англійську в школі?

Іван закліпав ще дужче, ніж на подвір’ї перед учнями. Він з останніх сил стримувався, аби не заплакати.

– Я не вчився, али я…

– То що ви хочете?

– Я пойнятливий, прийсяй-бо… – Іван схопив учительку за руку. – Мені вельми тре.

Щось завадило їй відмовити. Може, це кліпання, жалісливий прохальний погляд…

«Убогим гріх відмовляти, – подумала Зінаїда Антонівна. – Йому самому швидко набридне».

Та Іванові не набридло. Він виявився на диво тямущим учнем. Англійською читати не вмів і не міг навчитися, але на льоту запам’ятовував англійські слова. Повторював їх, дивувався, що деякі схожі на наші: «муті» – мама, «папер» – папір… Із задоволенням повторював ці слова. Тепер до двох сеансів кохання щотижня у Зінаїди Антонівни були ще й два дивні уроки.

Найбільше ж Іван здивував на другому чи третьому, коли вона підвищила на нього голос. Він попросив… Попросив її, свою вчительку, коли битиме, не бити по носі, бо може піти кров, тоді її важко спинити, і не бити ногами, бо він то-же цього боїться. А палузою чи рукою по лицю, по головешці або плечах – можна. Хай, він навіть сам лічитиме ті вдари, а як вельми заболить – попросить спинитися.

– Іване Миколайовичу, та як ви могли подумати, що я вас битиму? – обурилася Зінаїда Антонівна.

Іван опустив голову, а тоді підвів, глянув сумно, але й водночас приречено-покірно. Чого ти, мовляв, не розумієш…

– Вчительки б’ються…

– Хто тобі таке сказав? Я ніколи нікого не била…

– Мене били.

– Коли?

– Колись… У школи…

– У нашій? Ти ж казав, що не вчився.

– У школи… Далеко…

 Зінаїда Антонівна не стала розпитувати. Здогадалася: цей чоловік, напевне, вчився у спецшколі. Так воно й було. Івана спочатку мати (тоді

вже його батько повіявся у світи) віддала до їхньої звичайної сільської школи. Та вже після першого півріччя вчителі чесно сказали, що вчитися він не може: і не запам’ятовує як слід нічого, і букви не може писати, й серед уроку може встати й піти кудись собі. А то піднявся, пішов у куток і став прямо в класі справляти малу нужду. Мати було взялася бити й сварити сина, та швидко збагнула, що цим не зарадиш. Наприкінці літа відвезла Івана до спецшколи в місті неподалік од Луцька, куди отримала направлення в районі. Та коли Івана забрала на канікули після першої чверті першого класу, він дивився зацькованим вовченям. Майже нічого не говорив і час від часу починав плакати. Даремно мати розпитувала його про школу. Коли ж узялася мити, жахнулася – все маленьке тільце було в синцях. А як настав час відправлятися назад, Іван вчепився за лавку й закричав: «Не поїду!» Він кричав і ридав так, що мати Панаска й собі заплакала. І вирішила, що не віддасть сина до тієї осоружної школи. Хай там що. Її ще викликали кілька разів до сільради, приходив і дільничний, та Панаска вперлася – не віддам. Не стала нічого пояснювати, тільки кричала, що з неїної дитини зроблять ще більшу каліку.

На неї зрештою махнули рукою. Іван же тільки через кілька місяців скупо сказав:

– Хлопці били… Вчителі били…

Так він і лишився без будь-якої освіти, хоча читати вмів і любив. Підручники й художні книжки, які лишилися од батька. Газети – районну й обласну, які мати віддавна передплачувала. Охоче розказував про прочитане мамі, сестрі, сусідам і в барах. Часом його розповіді викликали сміх, так він переказував прочитане. А ще мав дивну пристрасть все на світі рахувати й перераховувати: всі предмети в хаті й на подвір’ї, книжки на горищі, дерева у своєму й сусідських садах. І навіть хати в їхньому селі. А на початку літа, коли вже посадили город, задумав перерахувати всіх мешканців Кукурічок.

Для цього він обрав спочатку найпростіший спосіб: хотів заходити до кожної хати і питати, скільки живе людей. Але потім зметикував, що цього робити не варто. Останнім часом Іван боявся сміху з себе. Сміх із вуст інших, здавалося, здавлює йому горло, давив груди. Такого раніше не було. Коли з нього сміялися, Іван починав задихатися.

Хапав повітря, як викинута на берег риба. Шукав слова і не міг знайти. Щось душило його зсередини, а потім здавалося, що хтось невідомий душить за шию.

І він обрав перевірений шлях. Він-бо знав, у чиїй хаті скільки живе людей. Ходив, устромляв біля хати палузку, щоб не збитися, і подумки, ворушачи губами, пригадував, кілько людей мешкає у цій хаті. От у Гавчаків четверо, у директора школи троє, а з його вчителькою Зінаїдою тоже четверо, у Петра Большака – п’ятеро, у Літуна – цілих восьмеро тилько дітей, а от Плющиха – типерка, як і ще кілька жінок, сама живе, ой, сило, моє сило, думає Іван…

У Кукурічках в результаті Іванового перепису виявилося аж чотириста двадцять вісім людей. Дорослих разом з дітьми. Та вже вернувшись від крайньої Луцишиної хати, він аж лусьнув себе по лобі. От холєра – він же себе з матір’ю забув полічити. Виходило з ними рівно чотириста тридцять. Але щось муляло Іванові на душі. Шкребло. Дряпало кігтиками. І він вже коло свеї хати пригадав – таки забув ще їдного чоловіка. Старий учитель праці, чи як там по-теперішньому, Платон Федосович, котрий, як колись поселився в шкільній майстерні, так у тій кімнатці років тридцять і жив самотою, так і не напитавши собі в Кукурічках жінки. Виходило – чотириста тридцять один. Цифра була не кругла і не парна. А те тоже бентежило Іванову душу. І він подумав, що ближчим часом мусить хтось у Кукурічках померти чи народитися. Ліпше народитися, бо вмирати є кому. Цільних сімнадцять хат мають тико по одній людині. А то ж у більшості старі люде. Як от Гапониха, що за дев’яносто має і ледь-ледь з хати вилазить. Ци та ж Плющиха… Правда, є й такі, що по восьмеро й навіть десятеро живуть, а оно ті ж Хамунці цілих штирнадцятеро дітей настругали…

Насправді в Кукурічках жило на півсотні менше людей, бо Іван порахував трохи й недавно вмерлих за живих, яких йому було шкода, а декому по доброті своїй приписав дітей.

Іван ступив на подвір’я своеї хати й відчув – сварки з мамою не уникнути. Майже так і вийшло. Ну, звісно, де ти швендяв, зновика хати перераховував, позорисько кукуріцьке.

– Не хати лічив, а людей, – пояснив Іван.

– То що ж, ти й до кожної хати заходив? – Мама вдарила об поли. – Та що ж то людоньки подумають на таке ганьбище?