Вальдшнепи
Шрифт:
— Дозвольте, — заметушився лiнгвiст. — Хiба ви не знаєте, що Дмитрiй член Компартiї?
— Не турбуйтесь! — сказала Аглая… — Знаємо… i думаємо, що вiн не буде гнiватись на тьотю Клаву за одвертiсть.
— Цебто ти хочеш сказати, — промовив Карамазов, — що тьотя Клава мене образила?
— Ми хочемо сказати, — кинула Аглая, — що комунiсти хоч i непоганi люди, але в бiльшостi страшенно нуднi… Ну, словом, свiторозумiння їхнє-можна напевно твердити — не сягає далi Чемберлена з моноклем i чергової партячейки… Правда, цiкавляться
Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що цi випадковi позапартiйнi дачницi так неохайно ставляться до його партiї. Будучи, так би мовити, вiчним опозицiонером, вiн у той же час був своєрiдним фанатиком комунiзму й, звичайно, не мiг спокiйно реагувати на це зовсiм невиправдане нахабство.
Але розмову вже скiнчили й умовлялись, де можна буде зустрiтись завтра. Вже флоберiвськi дами зникли в темрявi абрикосового дворика, i товариш Вовчик щось захоплено розповiдає про тьотю Клаву. Тодi Дмитрiй раптом згадує Ганну i вже не вiдчуває до неї тiєї злоби, що її пiзнав увечерi. Йому навiть трохи заболiло серце, i вiн сказав:
— Ти, Вовчику, будь ласка, не говори Ганнi, де й — з ким ми блукали сьогоднi.
— Чому це? — спитав лiнгвiст: вiн уже забув вечiрню розмову, коли сам радив приятелевi ховяти вiд Ганни свої зустрiчi з Аглаєю.
— Я так хочу! — сказав Карамазов. — Ти це мусиш зробити для мене.
Товариш Вовчик здивовано подивився на Дмитрiя, декiлька разiв здвигнув плечима, але згоду, звичайно, дав.
— Згоду я даю, — сказав вiн. — Але от що, друже: як це так трапилось, що московськi дами зробились українками?
— Це питання i мене дуже цiкавить.
— Цебто ти теж нiчого не знаєш? — спитав здивований лiнгвiст.
— Стiльки знаю, скiльки й ти.
— Дивно. Коли хочеш, загадково. Iй-бо… Ти як. гадаєш?
— Я теж думаю, що загадково. I думаю, що цю загадковiсть дами нарочито утворюють для, так би мовити, пiкантностi.
— Це менi, їй-бо, подобається! — скрикнув iз задоволенням лiнгвiст. — Чому не зробити з звичайної випадкової зустрiчi iнтересну пригоду? Iнтрига не тiльки в романi цiкава рiч, вона й в життi приємна розвага… — Ти, я бачу, починаєш фiлософствувати, — усмiхнувся Карамазов.
Товариш Вовчик, звичайно, не погодився з цим твердженням i сказав, що Дмитрiй все-таки анальфабет{7} I не розумiє, що таке фiлософiя.
— А втiм, — промовив вiн, — я не про це. Я хочу про твою фортуну. Тобi страшенно везе, непоганий.
— Ти не задоволений тьотею Клавою?
— Боже борони. Навпаки — з тьотею Клавою, безперечно, краще зв'язатися… Знаєш, iз замiжньою жiнкою. багато безпечнiш.
Товариш Вовчик зареготав од задоволення i заплигав, як молоде теля.
…Коли вони сходили на свiй ганок, у пiвнiчнiй частинi заштатного городка вже кричали раннi провiнцiальнi пiвнi.
V
На другий
— Я гадаю, що дiвчата мають рацiю саме так вирiшити. Ти як на це дивишся?
— Як же тут дивитись, — сказав Карамазов. — Очевидно, краще не придумаєш.
Вiн, звичайно, збрехав, бо на його погляд година була не така вже погана, щоб одмовлятись вiд веселої гулянки. Мовляв, можна було в крайньому разi пороззуватись — це ж не город i не осiння пора.
— Але ти все-таки замислився? — сказав товариш Вовчик, провiряючи замки в своїй рушницi.
— I не думаю замислюватись, — ще раз збрехав Карамазов i зробив декiлька нервових крокiв по кiмнатi.
Вiн нiяк не розумiє, чому це йому трохи заскемiло серце. Невже тому, що вiн сьогоднi не побачиться з Аглаєю? Вiн же зустрiчався з нею вчора й кожного дня зустрiчається. Вiн, нарештi, побачиться з нею завтра й ще багато разiв буде з нею бачитись. Як же розумiти цей несподiваний бiль?
В коридорi раптом заговорили, i в кiмнату ввiйшла Ганна.
— Ну, що ми, хлопцi, будемо сьогоднi обiдати? — спитала вона.
— Очевидно, котлети й пюре з сметаною, — поспiшно вiдповiв Дмитрiй.
Ганна уважно подивилась на чоловiка: вона не знала, жартує вiн чи й справдi серйозно говорить.
— Чого ти витрiщила на мене очi? — сказав Карамазов. — Я ж тобi говорю: котлети й пюре з сметаною.
— А я тобi говорю, — промовила Ганна, — що ти, Дiмi, сьогоднi в поганому настрої i починаєш негарно жартувати зi мною.
— А я от говорю, — сказав Вовчик, кидаючи на лiжко свою рушницю, — що ви й сьогоднi — я бачу — полаєтесь… Це чортзна-що — не новий побут, а якась карикатура на нього.
Карамазов вимушено всмiхнувся й простягнув свою руку лiнгвiстовi.
— Дякую, друже, за правду-матку i прошу пробачення, — сказав вiн. — Дякуй i ти, моя мила Ганнусю… Хiба тобi не приємно вислухувати це вiд безпартiйної сволочi?
— Ти, будь ласка, не лайся, — пробурмотiв товариш Вовчик.
— Невже ти образився?.. Коли так, то другий раз прошу пробачення i заявляю: я пожартував.
— Я знаю, що ти пожартував. Але все-таки, чому тобi таке зле обличчя?
— Я, бачиш, Вовчику, котлеток захотiв i пюре з сметаною.
Ганна зiрвалася з свого мiсця i пiдiйшла до столу.
— Дiмi! — сказала вона з розпукою. — Ну навiщо це? Навiщо ти робиш наше життя безконечною мукою?
— Ах, Боже мiй, яка трагедiя! — поглузував Дмитрiй. Тодi товариш Вовчик пiдбiг до свого приятеля й замахав руками.