В океані
Шрифт:
Але вона вже забула про нього, йшла по залу, дбайливо оглядаючи свої столики, чи все в порядку.
— Клаво, до телефону, — дружньо окликнула її повна білява офіціантка Настя, що поспішала мимо з підносом.
Жуков стояв у будці вуличного автомата. Нетерпляче ждав, з трубкою біля вуха, стискаючи під пахвою акуратний паперовий згорток.
— Клавочко? Леонід говорить! Здрастуй!
— А, це ти… — голос Клави звучав
— Я, Клаво, ще раз поговорити прийшов. Важлива є новина. — Жукову здалося, що вона почала дихати частіше.
— Яка там ще новина?
— По телефону не скажу. Побачитися треба.
Клава мовчала.
— Побачитися треба зараз, — наполегливо повторив Леонід.
Її голос звучав тепер трохи ласкавіше, м'якше.
— Завтра приходь… У цей час… Сьогодні не можу.
— Завтра я, Клавочко, не одержу звільнення.
Знову мовчання. Співає в трубці музика, звучать невиразні голоси, потріскує, коливаючись, шнур.
— Сказано — не можу. Зайнята я до пізньої ночі…
Але Жуков відчував — вона завагалась, їй хочеться швидше довідатись, що це за важлива новина.
— Відпросися. Все одно, поки не прийдеш, чекатиму біля твого дому.
— До ресторану підійди, вибіжу до тебе…
— Чекатиму біля твого дому! — наполегливо повторив Жуков.
Вона знала, що Леонід настоїть на своєму. Поглянула на стрілки годинничка, що цокав на зап'ясті… Що ж, час ще є… І дуже важливо дізнатися — що це за новина така…
— Добре, зараз прийду, — уривчасто кинула Шубіна в трубку…
Жуков ще тільки приготувався чекати, походжаючи біля стрілчастих, старовинної кладки воріт у глибині вузького переулку, коли з-за повороту з'явилася Клава, поспішно, ніби не помічаючи його, попрямувала до будинку.
Леонід кинувся до неї. Вона не привіталася, не подала руки.
— Ну, кажи — в чому справа?
— А хіба до тебе не зайдемо?
— Ніколи мені.
— Хоч на хвилинку! На вулиці не говоритиму.
Мовчки вона вийняла із сумочки ключ. Повернула у ворота, зупинилася під аркою, відімкнула низькі, вкриті облупленою фарбою двері, поряд з ретельно, як завжди, занавішепим вікном.
Клава пропустила Леоніда вперед, у півтемряву, що пахла духами й вогкістю. Клацнула вимикачем, машинально поправила покривало на ліжку, не сідаючи, не знімаючи капелюшка, запитально дивилася на Леоніда.
Він підійшов до столу, бадьоро витяг з пакунка пляшку портвейну, банку м'ясних консервів, добре підпечений, свіжий батон. Складаним ножем, вийнятим із кишені штанів, почав відкривати консерви — смачно запахло м'ясо, приправлене
— Даремно стараєшся, — презирливо, з викликом сказала вона.
Леонід залишив банку напіввідкритою, швидко підійшов до неї.
— Та не сердься ти… Відсвяткувати хочу з тобою разом…
Притяг її до себе — вона слабо опиралася, дивилася очікувальними, вологими очима. Припав гарячими устами до податливих м'яких губів.
— Я, Клавочко, сьогодні велику справу зробив.
— Вирішив, значить? Поїдемо звідси? — вона дивилася ще недовірливо, з тоскною надією.
— На флоті залишаюсь. Рапорт подав сьогодні… Ти послухай, усе тобі поясню. Захочеш — підемо хоч сьогодні в загс — закріпимо цю справу.
Вона вирвалася, відступила. Вдивлялася, ніби ще не зрозуміла.
— Жартуєш, Льоню?
— Ні, Клавочко, не жартую. — Сказав це спокійно, твердо, хотів знову обняти її, але вона відступила ще далі.
— Я душею з морем зрісся, з флотом зріднився назавжди. Не примушуй даремно. Зрозумій — не можу я з кораблями розлучитися. Проте й без тебе мені теж не життя.
— Іди! — крикнула Клава. І раптом надломилася, припала до нього сама, біль і туга захльоснули голос.
— Льоню, востаннє христом-богом благаю, поїдьмо звідси! Ти своє відслужив, вийшов твій строк. Я працюватиму, хорошою вірною буду тобі дружиною… Тільки поїдьмо! Пожалій ти мене. Більше сил нема тут жити. Одягнеш цивільне, Льоню, візьмеш квитки на поїзд — одружимось того ж дня…
— Я з кораблів піти не можу. Останнє моє слово, — глухо, з непохитною твердістю сказав Жуков.
Вона грубо вирвалась, хотіла ударити з розмаху, він ледве встиг захистити обличчя.
— Забирайся геть! Бачити тебе не можу! Хлопчисько, злиденний матрос!
— Ти зрозумій, Клаво…
— Ненавиджу! — Вона сперлася руками на стіл, її голос звучав тепер ущипливо, насмішкувато. — Я іншого знайду, не такого, як ти, справжнього чоловіка.
Образа, ревнощі охопили його.
— Може, в тебе й тепер ще хтось є? — Не впізнавав свого голосу, не помітив, як опинився в кулаці схоплений зі столу ніж. — Тоді дивись, Клавко!
— Не твій це клопіт! Забирайся геть! — Вона насувалася — збожеволіла, постаріла, зла. Жуков кинув ніж на стіл, ступив до дверей.
— І піду! І ніколи більше не повернусь до тебе!
Ривком розчинив навстіж зовнішні двері, захлопнув. Не бачив, як, залишившись сама, Шубіна похитнулась, припала обличчям до скатерті, залилась плачем, що краяв серце… А потім підняла голову, глянула на годинник і кинулась до дзеркала на стіні, звичними рухами почала припудрювати мокре від сліз обличчя…