Вінець Життя

Нікітін Михайло

– Даніель, запам'ятай, у світлострілах два режима: вогнепальний пістолет та світлостріл. Ти легко можеш їх перемикати. – Джо.

– Так, Джо, чудово, але що зараз взагалі було?! – я.

– Вони прийшли за мною, – приречено сказав Джо та поїхав до ліфту.

Я зосередився на Ангелі, яка й досі не могла зрушити з місця. Легенько потягнувши її за обидві руки, я встадив дівчину у крісло. Вона видихнула і я налив її склянку води. Після першого ковтка її знудило. З її очей полилися сльози. Я допоміг їй піднятися та повів її у ванну кімнату, їй вочевидь хотілося змити з себе той жах, який вона пережила кілька хвилин тому. Сам я повернувся, щоб привести до ладу крамницю. Коли Ангела вийшла, її очі були повністю спустошені. Поглядом вона намагалася знайти заспокоєння, дівчина оглядала кімнату, аби зачепитися хоча б за щось, що зможе вгамувати її хвилювання. Ангела підійшла до місця, де й досі лежала трубка, підняла її та забила тютюн. Вона робила це так професійно, наче палить стільки ж років, скільки мій

батько керує автомобілем, а робить він це вже близько 25 років. Вона закурила, видихнула дим, затягнулась ще раз та, глибоко вдихнувши, вона розм'якла у кріслі – нікотин вдарив у голову. Вона вперлась поглядом у стелю та мовчала. Я вирішив не турбувати її та не розпитувати поки що нічого, просто підійшов ближче і взяв її за руку. Вона була геть крижана. Я накрив її долоню другою рукою, щоб трохи відігріти. Ангела перевела погляд на мене, зазирнула мені в очі та подарувала швидкоплинну посмішку. Та це була посмішка, сповнена нестримним болем зсередини. Здається, після того, що трапилося, в глибині душі вона померла. Мені стало так шкода, що це відбулося саме з нею. Я обійняв її, у моїх руках вона опустила руки, трубка випала з її пальців і вона розридалася. Голосний плач лише посилював мій гнів та рішучість зробити все можливе, аби покінчити з цією справою. Холодний вітер з розбитого вікна заповнив крамницю, навколо тиша та чутно лише краплі дощу, які невпинно витанцьовують на даху. За вікном вирує буря, в голові Ангели також ураган, і лише у моїй свідомості повільно, але впевнено, народжується план подальших дій. Я беру її на руки, на диво мені це легко вдається. Я відношу її нагору, вкладаю у ліжко, накриваю ковдрою та цілую у лоба. Я ще трохи погладив її по голові, аби вона міцніше заснула, засмикнув штори і вийшов з кімнати. Спустився вниз та швидко попрямував до виходу, щоб перевірити, чи бачив хто-небудь те, що відбувалося тут 20 хвилин тому. Сильний дощ, грім, блискавка та напівморок зовні. Труп лежав посеред вулиці і я затягнув його до крамниці, швидко озираючись навколо. Ані душі. Здається, навіть у вікна ніхто не виглядає. У них не горить світло, злива розмиває стару плитку, струмені води весь бруд неприбраних вулиць. Будемо сподіватися, що ми не привернули увагу. Я знову вибіг надвір, забрав зброю невідомого, повернувся, зачинив двері та завішав вікна. Потім вимкнув вивіску, хоча за правилами, робити цього не можна аж до 8-ї вечора. Та мені було байдуже. На сьогодні крамниця точно вже зачинена. Коли я підійшов до невідомого ближче, то помітив слабке дихання. Я перевірив пульс і дійсно, він ще був живий. Я покликав Джо, але він не відізвався. Я поклав пістолет та перевернув пораненого. Він повільно стікав кров'ю та був без свідомості. Я зняв з нього верхню частину одягу, щоб перев'язати рану, зв'язав руки та ноги, всадив у крісло та почав чекати, коли він прийде до тями. Все ж таки, курси надання першої медичної допомоги дали свої плоди, я впорався не погано і доволі швидко. Я сидів прямо навпроти невідомого з пістолетом у руках, про всяк випадок. Щоб не втрачати час, я почав розглядати його та його речі детальніше. Зовні він виглядав як звичайний робітничий: засмагле обличчя, густі та довгі брови, довгий ніс, тонкі губи. Широкі плечі та спортивна тілобудова натякали на те, що чоловік він міцний. При собі він мав документ на ім'я Роджера Фаундера, корінного мешканця цього міста, 32-х років, неодружений. Також у його кишені була пачка цигарок, гаманець з дрібними грошима, вогнепальний пістолет 17-го року та 3 магазина до нього, але коли я понишпорив ще, знайшов візитку та фотографію. Візитку я впізнав, на ній були контакти бару "Карета в нікуди", а на фото був невідомий чоловік. Хто ж це такий? Я закріпив візитівку та фотографію на дошці та намалював два знаки питання поруч. Події відбуваються надто швидко. Я всього лише хотів поїхати від батьків, розпочати нове життя, створити зовсім нову версію себе, потрапити у пригоду, щоб було що потім онукам розповісти, а не все те, що оточує мене зараз. Доки істерика не охопила мене повністю, Роджер закашлявся. Я повернувся до нього і побачив розгублений погляд чоловіка, явно здивованого, що він і досі живий.

– Це неможливо, – Роджер.

– Що саме? – я.

– Чому я й досі живий? – Роджер.

– Бо ми не жалюгідні мерзотники, які приходять без запрошення та вирішують вбити людей. Я перев'язав твою рану та, завдяки цьому, ти зараз живий.
– я.

– Але чому? – Роджер.

– Бо ти нам ще потрібен. – я.

– Для чого це? Я не розумію. – Роджер.

– У цьому, друже, я не сумніваюсь. З ким в тебе зустріч у барі "Карета в нікуди”? – я.

– Ні з ким. – Роджер.

– Не бреши мені, або я з радістю розтрощу твої кістки на частини, а щоразу, коли ти прохатимеш мене пожаліти тебе, я буду повільно та нещадно повертати їх на місце. Знову ламати та повертати, ламати та повертати, доки твій біль не доведе мені, що ти нарешті готовий співпрацювати. І якщо ти гадаєш, що витримаєш цей біль – спробуй. У мене в аптечці вдосталь нашатирного спирту, так багато, що тобі потім не сила буде навіть дихати. Я позбавлю тебе зору, відріжу кожен палець на руках, а твої ноги згодую бродячому псові. І це буде лише початком страждань. Али те можеш врятувати себе, якщо відповіси на мої питання: хто ти, що ти тут робиш та навіщо

ти збирався вбити Джо? І навіть не думай обдурити мене, я знаю, що ти не вбивця, сказав з величезною впевненістю та спокоєм я, хоча глибоко всередині мені було так лячно казати це, бо насправді я б ніколи не зробив нічого подібного. Це була лише фраза одного з героїв коміксів. – я.

– Спокійно, спокійно, хлопче. Я бачу гнів у твоїх очах, я все розповім, не треба різких рухів. – Роджер.

– Відповідай на питання. – я.

– Мене звати Роджер, я народився та живу в Дробайлі вже 32 роки, працюю в організації, про яку ви вже, напевно, знаєте. – Роджер.

– Кажи правду, Роджере, я тебе попередив, – сказав я, направляючи пістолет на нього та зводячи курок.

– "Radius Lucis" , ми полюємо за тінями вже довгий час, я один з мисливців. Наша штаб-квартира розташована під баром "Карета в нікуди". Я не збирався вбивати Джо, мені наказали передати йому послання, воно лежить у мене під п'ятою правої ноги. – Роджер.

Я піднявся з крісла, підішов до нього, зняв його чобот і дійсно, там лежала записка. Вона була крихітною, розміром з кролячу лапку. У ній відправник писав, що на Джо очікують у штаб-квартирі, у зв'язку зі збільшенням атак тіней. Він потрібен як інструктор з навчання.

– А ви не могли зв'язатися з ним у інший спосіб? Обов'язково було приходити зі зброєю у руках?! – гаркнув я.

– Але дівчисько перша направила на мене пістолет, я тоді також дістав свій. Я вирішив, що Джо у небезпеці. – Роджер.

– Зрозуміло. Тобто ти не збирався вбивати Джо? – я.

– Звичайно, що ні. Джо – наш великий герой, я його шанувальник, він переміг самого Грасула. Як його вбивати? Якби не він, мене б тут не було. – Роджер.

– Грасула? – я.

– Так, мерзотник один. Виглядав жахливо, наче атомна війна. Усе лице у шрамах, як і руки. Чорняве, зализане волосся, довгий та кривий ніс, темно-карі очі, довга посмішка та тонкі вилиці, бліда шкіра, як у вовкулаки. Одразу було видно, що його недолюблювали ще з дитинства. Думаю, тому він і перейшов на інший бік. Він вважався босом усіх тіней, точніше, так його охрестили. У якийсь спосіб він здогадався як керувати тінями та постійно влаштовував нічні рейди до людей, які переходили йому дорогу. Тому ми й хотіли повернути Джо, щоб він допоміг нам раз і назавжди побороти тіні. Він був одним з кращих у нашій організації, це він вигадав світлостріли, світловий корсет, який може врятувати життя, якщо кінчаються патрони, та саме він здогадався, що тіней немає у каналізації міста. Ними можна пересуватися вночі, щоб вижити. – Роджер.

–

Значить, Джо не завжди займався своєю крамницею? – я.

–

Джо відкрив її, щоб відволікти увагу, завжди поводився, як залежний від антиквару, щоб нікому й на думку не спало, що він один з головних у нашій організації. Грасул збив на машині його сина та інших дітей у той жахливий день. Джо ще тоді присягнувся помститися йому і виконав обіцянку, але, втративши ногу, він більше не виходив на зв'язок і всі наші спроби повернути його не дали результату. Над Грасулом стояв Честер, який тепер керує тут взагалі всім, а зараз тут ви. Хто ти та ця дівчина? – Роджер.

– Я – Даніель, приїхав сюди з Кроменвілю. Дівчину звуть Ангела, вона з сусіднього Борнвудсу. За випадковим збігом обставин ми потрапили у це місто з різницею в один день, кілька днів тому, і з того часу тут почало відбуватися щось незрозуміле. – я.

Я почав розв'язувати Роджера, і він, розім'явши руки, через помітний біль піднявся з крісла. Я взяв чашку з чаєм та почав розповідати мою історію. Слухаючи мою розповідь про подорож сюди та пригоди у Дробайлі, він уважно роздивлявся дошку. Роджер не дав мені договорити, у якусь мить він пробурмотів:

– Не може бути… – Роджер.

– Що не може бути? – я.

– Ти онук Каспія? Не може бути… – Роджер.

– Чому? Що не так з моїм дідом? – я.

– Каспій… – Він повільно видихнув, повернувся до мене та посміхнувся. – Їдьмо зі мною.

– Куди? А Джо та Ангела? – я.

– З ними нічого не станеться. Зараз, почекай. – Роджер.

Він підійшов до телефону, набрав 4 цифри та сказав:

– Код 20, код 20. – Роджер.

Поклавши слухавку, він знову звернувся до мене:

– Не хвилюйся, тепер вони під наглядом, їдьмо. – Роджер.

Я захопив з собою пістолет та рюкзак, допив чай та пішов за Роджером. Ми вийшли з крамниці та попрямували у двір, там вже був припаркований крутий чорний форд мустанг. Ми сілу в автівку, Роджер завів двигун, і ми вирушили у напрямку бару. Дощ продовжував литися, мов з відра, тож на вулиці нікого не було. Через блискавки на світлофорах миготіли лишень жовтим світлом, це давало нам можливість не витрачати час на зупинки. Здавалося час тут зупинився та світ завмер. Тільки жовті вогники у вікнах вказували на те, що тут ще є хтось живий.

Ми під'їхали до бару та увійшли всередину. Бармен з посмішкою привітав Роджера, а ось на мене кинув підозрілий погляд.

– Він зі мною, – сказав мій супутник.

Бармен одразу заспокоївся і напруга зникла з його обличчя. Він щось натиснув за стійкою і біля туалету відчинилися двері. Як виявилося, це був ліфт. Звичайно ж, як у всіх кінострічках 60-х з Джеймсом Бондом. Не здивований. Внизу нас зустрів підземний паркінг, а разом з ним – безліч автомобілей.

– Куди веде ця дорога з паркінгу? – я.