Вігілії

Андієвська Емма

ВІҐІЛІЇ LVIII

Життя спливло. Лишилася стерня.Як мало зерен – цельофанний кошик.Майбутнє ледь вивільнюється

з кушок, —Вже інше обертається стерно.Ще час від часу дійсности турнюр —З-за рогу – проминальніше й гіркіше.Хорти підземні хлепчуть чорну кашу,Хоч маятники, що – за тлін – турнір.Ще ріки – серед мороку – молочні.Як лунко, незахищено і лячно,Де простору алмазна шевелюра.Мов тільки но з верстата ювеліра.Все – порохом – герой і страхопуд.У серці – дріт. В чуттях – найглибший спад.Й на брамі пес, що в білім колі спить.

ВІҐІЛІЇ LIX

Як дзвін у вусі, вглиб речей розгін,Де ще від дня позалишались пастки.Ледь коливаються – плівки надуті – пустки.Розгвинчено і воду, і вогонь.Поздовжнього

побільшала вага.Скрізь – губкою – стрімкі й ламкі форпости.Дитину в ванні – проминальне – пестять.Всі віддалі, як тісто, й тільки ген,Де устриця до обрію прикута.Ще жменька світу з відсвітом строкатим. —Зійшли на рінь – і метушня, і галас.І ні душі. Сама – рівнина-голос.Що – дійсність, наче праскою – капрон.Та Яків, що із Господом – на прю.

ВІҐІЛІЇ LX

Видовжується присмерку сачок,Де інший берег, танучи, хлюпоче.Ще тільки неба півпригаслі печі.День руки витер, – працю всю скінчив,Аби – на ранок – знову дитинчам —Чи й серед ночі, – як кому приспічить.Сторч – тиша насувається сипуча,На скипетр обертаючи – канчук.Слаба – не пітьма – простір – на утори.

Конец ознакомительного фрагмента.