Unknown

Andriy

— І справді, Гаррі, — втрутилася мати. А Матильді вона сказала: — Як ти смієш так розмовляти з батьком?! Тримай свого брудного язика за зубами й не заважай нам спокійно дивитися тєлік.

Вони сиділи у вітальні перед телевізором, тримаючи на колінах вечерю. Це була так звана «телевізійна», тобто готова, вечеря в м’яких алюмінієвих посудинах з перегородками, окремо для смаженини, вареної картоплі й горошку. Місіс Вормвуд плямкала, не зводячи очей з екрану, де показували американську мильну оперу. Це була дебела жінка з фарбованим у яскраво-біле

волоссям, хоч біля коренів воно мало рудий мишачий відтінок. Була вона густо намазюкана косметикою і мала неоковирно розбухлу фігуру — з тих, що, здається, стягнені пасками власної плоті, які не дають тілу остаточно розвалитися.

— Мамо, — запитала Матильда, — ти не проти, щоб я вечеряла в їдальні, де я зможу почитати?

Батько гостро на неї зиркнув.

— Я проти! — гаркнув він. — Вечеря — це родинна традиція, й ніхто не встає з-за стола до самого кінця!

— Але ж ми не за столом, — зауважила Матильда. — Ніколи там не сидимо. Ми завжди їмо з колін і дивимося тєлік.

— А що такого поганого в тєліку, хотів би я знати? — прискіпався батько. Голос у нього раптом став тихий і погрозливий.

Матильда не ризикнула відповісти й промовчала. Відчувала, як у ній закипає злість. Вона знала, що негарно ненавидіти рідних батьків, але їй було дуже важко позбутися цього відчуття. Книжки розкривали перед нею життя, якого вони ніколи не бачили. Якби ж їм хоч трохи почитати Діккенса чи Кіплінґа — тоді б вони швидко збагнули, що в житті буває і щось краще, ніж ошукування людей та сидіння перед телевізором.

І ще одне. Їй не подобалось, коли її постійно називали дурною та тупою, хоч вона й знала, що це не так. Злість у ній закипала й закипала, і, лежачи того вечора в ліжку, вона для себе вирішила — щоразу, як батько чи мати ставитимуться до неї по-свинському, давати їм відкоша. Одна-дві маленькі перемоги допоможуть їй терпіти їхній ідіотизм і не збожеволіти самій. Не забувайте, що їй ще не виповнилося й п’яти років, а такій малечі дуже не просто здобувати очки в боротьбі з усемогутніми дорослими. Проте вона твердо вирішила стояти на своєму. І першою жертвою, після всього того, що було перед телевізором, мав стати батько.

Уранці, якраз перед тим, як батько мав вирушати у свій паскудний гараж зі старими машинами, Матильда прослизнула в гардероб і взяла там капелюха, якого він щодня надівав на роботу.

Їй довелося ставати навшпиньки та ще й простягати вгору ціпка, щоб підчепити капелюх з гачка — і все одно їй ледве вдалося це зробити. Капелюх мав форму плаского пирога з сойчиним пером за стрічкою, і містер Вормвуд дуже ним пишався. Він вважав, що в капелюсі має вигляд хвацького франта — особливо коли надівав його трохи набакир і на додаток був у своєму крикливому картатому піджаку та в зеленій краватці.

Матильда, тримаючи в одній руці капелюха, а в другій — тонесенький тюбик з суперклеєм, старанно витисла цівочку клею довкола внутрішнього краю капелюха. Тоді обережно почепила ціпком капелюха назад на гачок. Вона ретельно вирахувала час здійснення цієї операції і завершила її саме тоді, як батько вставав з-за стола після сніданку.

Містер Вормвуд нічого не помітив, надіваючи капелюха, та коли він прибув у гараж, то не зміг його зняти. Суперклей — це дуже потужна речовина, така потужна, що якби дуже сильно смикнути капелюха, то запросто можна було б здерти

собі шкіру. Містер Вормвуд не хотів опинитися без скальпа, тож мусив цілісінький день ходити в капелюсі, навіть тоді, як підсипав тирсу в коробки передач та збивав електродрилем кілометраж машин. Рятуючи свою репутацію, він напустив на себе невимушеного вигляду, сподіваючись, що його працівники подумають, ніби він зумисне не знімає цілий день капелюха, виставляючи його напоказ, як це роблять ґанґстери в кіно.

Повернувшись того вечора додому, він так і не зміг зняти капелюха.

— Не роби з себе дурника, — сказала йому дружина. — Іди сюди. Зараз я зніму.

Вона різко шарпонула капелюха. Містер Вормвуд так зарепетував, що аж задзеленчали шибки у вікнах.

— Ой-й-й! — верещав він. — Що ти робиш! Перестань! Ти мені здереш половину шкіри з лоба!

Матильда, вмостившись у звичному кріслі, з-за книжки з певною цікавістю поглядала на це видовище.

— Що сталося, татку? — запитала вона. — У тебе голова несподівано розбухла чи що?

Батько підозріливо зиркнув на дочку, але нічого не сказав. Та й як він міг? Місіс Вормвуд йому повідомила:

— Це явно суперклей. Стовідсотково. Знатимеш тепер, як бавитися з тим паскудством. Хотів, мабуть, запхнути в капелюх ще одне перо?

— Та не чіпав я тієї гидоти! — залементував містер Вормвуд. Він озирнувся й ще раз глянув на Матильду, котра дивилася на нього великими й безневинними карими очима.

Місіс Вормвуд сказала чоловікові:

— Треба було читати, що написано на тюбику, перш ніж братися за такі небезпечні речі. Завжди читай інструкції на етикетці.

— Та що ти мелеш, дурна відьмо? — закричав містер Вормвуд, хапаючись за криси капелюха, щоб більше ніхто не спробував його здерти. — Чи ти думаєш, що я такий дурний, що зумисне приклеїв цю штуку собі до голови?

Матильда сказала:

— На нашій вулиці є хлопець, який не знав, що має на пальці крапельку суперклею, і запхав пальця в ніс.

Містер Вормвуд аж підскочив.

— І що з ним сталося? — бризнув він слиною.

— Палець застряг у носі, — пояснила Матильда, — і він ходив так цілий тиждень. Люди йому казали: «Та не колупайся ти в носі», але він нічого не міг удіяти. Вигляд мав ідіотський.

— Так йому й треба, — буркнула місіс Вормвуд. — Ото не треба було пхати в носа пальця. Огидна звичка. Якби всі діти мали на пальцях суперклей, то миттю перестали б це робити.

Матильда сказала:

— Дорослі теж так роблять, мамусю. Я бачила вчора на кухні, як ти сама це робила.

— Ти краще помовч, — буркнула місіс Вормвуд і зашарілася.

Містер Вормвуд не скидав капелюха за вечерею перед телевізором. Схожий був на посміховище і не зронив ні слова.

Коли лягав спати, спробував ще раз стягти капелюха, і жінка теж зробила спробу, але той не піддавався.

— А як мені митися в душі? — заскиглив він.

— Обійдешся без душу, — втішила дружина.

А згодом, дивлячись на свого худющого низенького чоловіка, що тинявся по спальні в смугастій піжамі й капелюсі на голові, вона подумала: