У вогні
Шрифт:
— Звук не механічний, — впевнено оголосив Біпер.
— Гадаю, це комахи, — припустила я. — Мабуть, жуки.
— Щось із клешнями, — додав Фіней.
Звук дедалі посилювався, ніби наші тихі слова розворушили гніздо, і тепер невідомі комахи відчували близькість живої плоті. Хай що там тріскотіло-клацало, закладаюся, воно здатне об’їсти нас до кісток за кілька секунд.
— Нам у будь-якому разі час звідси забиратися, — промовила Джоанна. — Менш ніж за годину вдарить блискавка.
Втім, ми не збиралися відходити далеко. Щонайбільше — до такого самого дерева в сусідньому секторі кривавого дощу. Там ми влаштували собі щось на кшталт пікніка —
Манівцями ми повернулися на узбережжя у секторі десятої години. Пісок був гладенький і вологий, нещодавня хвиля змила весь бруд. Поки Біпер порпався з дротом, ми по суті отримали пообідній відпочинок. Оскільки майбутня пастка — цілком Біперів винахід, ми цілковито поклались на його компетентність і тепер почувалися зовсім не причетними. Ми по черзі трохи подрімали у затінку, але ближче до вечора ніхто вже спати не міг: усі нервували. А оскільки це, певно, наша остання можливість скуштувати морепродуктів, ми вирішили влаштувати щось на кшталт бенкету. Під керівництвом Фінея ми збирали рапани, тризубами кололи рибу і навіть пірнали по устриці. Пірнати мені подобалось найбільше. Не тому, що я полюбляю устриць (я їх узагалі куштувала тільки раз — на прийомі в Капітолії — і мало пам’ятала на смак), а тому, що там, під водою, відкривався ніби інший світ. Вода була на диво прозора, а піщане дно прикрашали зграйки яскравих рибинок і кущики дивних морських рослин.
Поки ми з Фінеєм і Пітою чистили морепродукти, Джоанна стояла на варті. Піта просто з цікавості вирішив відкрити мушлю з устрицею — і розсміявся.
— Гей, подивіться! — в руках він тримав досконалу блискучу перлину завбільшки з горошину. — Фінею, а знаєш, якщо вугілля сильно стиснути, то воно перетвориться на перли, — з серйозною міною звернувся він до Фінея.
— Ні, не перетвориться, — зневажливо заперечив той.
А от я розреготалася, згадавши, як безграмотна Еффі Тринькіт представляла нас капітолійцям, коли ніхто ще й гадки не мав, хто ми такі. Ми — вуглини, що їх важке існування перетворило на перли. Наша краса зросла з болю.
Піта прополоскав перлину у воді та простягнув мені.
— Це тобі.
Тримаючи її на долоні, я довго роздивлялась, як вона переливається в сонячному світлі. Я її збережу. Ті кілька годин, що мені лишилося жити, я триматиму її біля серця. Це останній подарунок від Піти. Єдиний, який я щиро можу прийняти. Можливо, він у вирішальну мить надасть мені сил.
— Дякую, — промовила я, стискаючи перлину в долоні. Я спокійно зазирнула в блакитні очі людини, яка стала моїм головним супротивником, людини, яка намагатиметься зберегти мені життя ціною власного. І я пообіцяла собі, що зруйную Пітині плани.
З його обличчя стерлась усмішка. Піта так пильно дивився на мене, що здавалося: він читає мої думки.
— Медальйон не спрацював, так? — зронив він попри те, що поряд сидів Фіней. Попри те, що нас чули всі. — Катніс?
— Спрацював, — відповіла я.
— Але не так, як я сподівався, — пробурмотів Піта, відводячи погляд. Після цього він уже не відривав
Ми саме збиралися сісти повечеряти, як на небі з’явився парашут: доправив нам доповнення до вечері — маленький горщик червоного гострого соусу та булочки з Округу 3. Фіней, звісно ж, одразу їх порахував.
— Знову двадцять чотири, — оголосив він.
Разом виходило тридцять дві булочки. Тож ми всі візьмемо по п’ять, зостанеться сім. А сім порівну аж ніяк не поділиш. Хліба лишиться тільки на одного.
Риба була солонувата, а м’ясо рапанів — солодке. Навіть устриці, щедро политі соусом, здались мені смачними. Ми їли і їли, поки не могли вже проковтнути більше ані шматочка, і все одно ще чимало всього зосталося. Однак морепродукти швидко псуються, тож ми просто викинули все назад у море, щоб кар’єристам, якщо вони поткнуться на узбережжя, не дісталось нічого. Через мушлі ніхто не переймався — хвиля змиє їх у море.
Лишилося тільки чекати. Ми з Пітою сіли біля крайки води, трималися за руки й мовчали. Він сказав усе, що хотів, ще вчора ввечері, але це не змінило моєї думки, і хай що скажу я, це не змінить його. Не час для подарунків, здатних когось переконати.
Однак я маю перлинку, разом із втулкою та ліками надійно замотану в парашут у мене на поясі. Сподіваюсь, бодай вона повернеться в Округ 12.
Певна річ, мама з Прим здогадаються віддати її Піті, перш ніж мене поховати.
РОЗДІЛ 8
Заграв гімн, але облич на небі не з’явилось. Публіка, мабуть, на межі — вона жадає крові. Але пастка, яку готує Біпер, багатообіцяюча, тому, либонь, продюсери нас поки що не чіпають. А може, їм просто цікаво, чи спрацює Біперова ідея взагалі.
Коли нам із Фінеєм здалося, що вже близько дев’ятої, ми полишили засмічений мушлями табір, дісталися сектора дванадцятої години й у світлі місяця почали швидко скрадатися схилом угору до потрібного дерева. Через повні шлунки підніматись було набагато важче, ніж уранці, нас усіх мучила задишка. Я пошкодувала, що запхнула в себе оту останню дюжину устриць.
Біпер попросив Фінея допомогти, а решта стали на варті. Біпер розмотував і розмотував дріт, але поки що не приєднував його до дерева. Натомість звелів Фінею прикріпити кінчик до зламаної гілки й покласти на землю. Потім вони стали обабіч дерева і, передаючи котушку один одному, заходилися обмотувати дріт навколо стовбура. Спочатку мені здавалося, що намотують вони дріт безсистемно, але згодом я зауважила, що система таки існує: там, де стояв Біпер, у місячному світлі вимальовувався чудернацький лабіринт. Цікаво, чи справді має значення, як намотаний дріт, чи це просто для видовищності? Закладаюся, що глядачі здебільшого розуміються на електриці так само, як і я.
Нарешті стовбур був обмотаний, і тут-таки ми почули, як упала хвиля. Я чомусь не замислювалася над тим, коли саме по десятій вивергається хвиля. Спочатку вона, мабуть, набирає моці, потім падає на берег, і ще якийсь час стоїть повінь. З розташування сонця можна судити, що зараз десята тридцять.
Тоді-то Біпер і взявся до реалізації свого плану. Оскільки ми з Джоанною здатні продертися крізь ліс швидше за всіх, він попросив нас збігти вниз по схилу, розмотуючи котушку. Ми мали прокласти дріт на узбережжі, а котушку кинути у воду, переконавшись, що вона потонула. Потім швидко повернутись назад у джунглі. Якщо ми побіжимо зараз, просто зараз, казав він нам, то встигнемо все зробити й безпечно повернутися.