У вогні

Коллінз Сюзанна

Було одного разу. Все сталося швидко й неочікувано, але таки було.

Потому як ми з Пітою повернулися додому з Ігор, спливло кілька тижнів, перш ніж я побачилася з Гейлом наодинці. Спочатку тривали примусові святкування. Бенкет на честь переможців, куди були запрошені тільки найвищі посадовці. Свято для всього округу — з безкоштовною їжею та артистами з Капітолія. День доброчинності, перший із дванадцятьох, коли кожному жителю округу доставляли пакунки, повні харчів. Мій улюблений день. Так чудово споглядати голодних дітлахів, що бігають по Скибі, розмахуючи банками з яблучним пюре, м’ясними консервами і навіть льодяниками. А вдома

вже чекають мішки з зерном і каністри з олією — їх не дотягнеш власноруч... Знати, що впродовж року раз на місяць усі знову отримають такий самий пайок. Це був чи не єдиний раз, коли я майже зраділа своїй перемозі на Іграх.

Під час церемоній і заходів, коли репортери документували кожен мій рух, а сама я сиділа в президії, висловлювала нескінченні подяки й публічно цілувала Піту, особистого життя в мене не було зовсім. Минуло кілька тижнів — і все нарешті почало затихати. Знімальні групи й репортери зібрались і поїхали додому. Відтоді наші стосунки з Пітою стали прохолодними. Моя родина оселилась у новому будинку в Поселенні Переможців. Шахтарі спустилися в копальні, діти пішли в школу: повернулося звичне життя Округу 12. Я почекала, доки на обрії зовсім розвидніє, і якось у неділю, не сказавши нікому, прокинулася ще до схід сонця і втекла в ліс.

Погода і досі була теплою, тож куртка мені не знадобилась. Я взяла з собою торбу, напхану всілякою смакотою: тут були і холодне курча, і сир, і свіжий хліб, і апельсини.

В нашому колишньому будинку я перевзулась у свої мисливські черевики. Як завжди, напруга на паркані була вимкнена, тому я легко прослизнула в ліс і відшукала свій лук і стріли. Я вирушила на наше з Гейлом місце, де ми снідали на Жнива, які вирішили мою долю — я опинилася на Голодних іграх.

Я прочекала щонайменше дві години. Вже була подумала, що за тижні моєї відсутності Гейл вирішив мене зректися. Що я йому байдужа. Навіть що він ненавидить мене. Думка про те, що я втрачаю мого найкращого друга, єдину людину, якій я могла довірити свої секрети, була невимовно болючою. Ні, тільки не це, на додачу до всього, через що я вже пройшла! Я відчула, як очі мої наповнюються сльозами, а в горлі стає клубок — як завжди, коли я засмучена.

Аж тут я підвела голову і побачила його; він стояв за кілька кроків од мене і спостерігав. Без жодної думки я підскочила й обійняла його, сміючись і плачучи водночас. Він пригорнув мене так міцно, що я не могла зазирнути йому в обличчя, і спливло чимало часу, перш ніж Гейл відпустив мене — і то лише тому, що на мене напала страшенна гикавка і слід було негайно ковтнути води.

Того дня ми робили те, що й завжди. Снідали. Полювали, рибалили і збирали ягоди. Балакали про людей у місті. Але не про нас: не про Гейлову нову роботу на шахті, не про час, який я провела на арені. Просто про все на світі. Коли ми опинилися біля найближчої до Горна лазівки в паркані, я і справді повірила в те, що все може бути, як раніше. Що ми зможемо жити так, як жили. Відтоді як у нас удома з’явилась купа їжі, я вирішила віддавати всю здобич Гейлові на продаж... Я сказала йому, що сьогодні не піду на Горно (хоч і мріяла туди потрапити), бо не попередила ні матір, ні сестру, що йду на полювання, тож вони, либонь, хвилюються. А тоді, геть неочікувано, бо я щось торочила про нові капкани, Гейл узяв моє обличчя в долоні й поцілував.

Я була зовсім до цього не готова. Можна подумати, що після всіх годин, проведених із Гейлом, коли я спостерігала,

як він говорить, сміється й насуплюється, важко не здогадатися, які в нього вуста. Але я навіть не могла собі уявити, які вони теплі, коли торкаються моїх. Або які в нього руки — вони завиграшки можуть встановити найскладнішу пастку, вони так легко полонили мене! По-моєму, я зронила якийсь гортанний звук, і ще смутно пам’ятаю, як стисла руки в кулаки і вперлась Гейлові у груди.

Він відпустив мене і промовив:

— Я мав це зробити. Бодай раз.

І пішов.

Незважаючи на те, що сонце сідало і, мабуть, моя родина вже і справді хвилювалась, я вмостилася під деревом неподалік паркана. Я силкувалася зрозуміти, як я сприйняла поцілунок — сподобався він мені чи розлютив, але я тільки й пам’ятала дотик Гейлових вуст і аромат апельсинів, якими пахла його шкіра. Було безглуздо порівнювати цей поцілунок із тими, якими ми обмінювалися з Пітою. Я й досі не визначилася, чи їх узагалі можна вважати за поцілунки. Нарешті я рушила додому.

Того тижня я ставила капкани та приносила здобич Гейзел. Але Гейла до неділі не бачила. Я заготувала цілу промову: мовляв, хлопець мені не потрібен, і заміж я взагалі не збираюсь, — але так і не виголосила її. Гейл поводився так, ніби нічого не трапилось. Можливо, він і чекав, що я скажу бодай щось. Чи поцілую його у відповідь. Натомість я також удала, що нічого не трапилось. Але це таки було. Гейл зруйнував якийсь невидимий бар’єр між нами, а з ним — і мою надію на повернення нашої старої безтурботної дружби. Хай що там я вдавала, але більше не могла дивитись на його вуста байдуже...

Ці думки майнули в моїй голові за одну секунду, а президент Снігоу, зронивши свою погрозу вбити Гейла, втупив у мене погляд. Якою ж я була дурепою, коли думала, що Капітолій забуде про мене, тільки-но я повернусь додому! Можливо, про ймовірні заворушення я і не знала. Але ж я знала, що влада на мене розлючена. І замість поводитись максимально обережно, як того вимагала ситуація, що я робила? З точки зору президента, я почала ігнорувати Піту й надала перевагу товариству Гейла, ще й демонструвала це перед усім округом. І через цю мою поведінку для Капітолія стало очевидно, що я фактично його дражню. А тепер через мою необачність Гейл і вся його родина в небезпеці, та й моя родина також, і Пітина.

— Будь ласка, не чіпайте Гейла, — прошепотіла я. — Він просто мій друг. Він був моїм другом багато років. І все. До речі, зараз усі думають, що ми двоюрідні.

— Мене цікавить лише, як це впливає на розвиток ваших стосунків із Пітою і як це позначиться на настроях в округах, — відповів президент.

— Упродовж Туру усе буде, як раніше. Я буду такою самою закоханою, як і була, — відповіла я.

— Як і є досі, — виправив мене президент Снігоу.

— Як і є досі, — підтвердила я.

— І навіть дужче, якщо ми хочемо запобігти заворушенням, — докинув він. — Тур — ваш єдиний шанс повернути все на свої місця.

— Я знаю. Я все зроблю. Переконаю мешканців округів, що я не кидала виклик Капітолію, а просто була шалено закохана, — відповіла я.

Президент Снігоу підвівся й витер пухкі губи серветкою.

— Цілься вище.

— Що ви маєте на увазі? Куди — вище? — перепитала я.

— Переконай мене, — була відповідь. Він поклав серветку і підхопив зі столу свою книжку. Я не дивилась, як він іде до дверей, тож здригнулася, коли він прошепотів мені на вухо.