Тяжкі часи
Шрифт:
Спочатку щеня вперто не погоджувалось устати й підійти ближче. Та врешті, послухавшись умовлянь Сесі — на Луїзу воно й дивитись не хотіло, — воно зласкавилось (якщо тільки таку похмуру згоду можна назвати ласкою), помалу спустилося вниз, переступаючи через лави, і стало з самого краєчку посипаної тирсою арени, якомога далі від батька.
— Як ти це зробив? — спитав той.
— Що? — перепитав понуро син.
— Банк обікрав, — підняв голос батько.
— Я сам увечері зламав замок і покинув сейфа відчиненого, йдучи з банку. А того ключа, що на вулиці знайдено, я давно собі зробив. Уранці я його підкинув, щоб подумали, ніби злодії
— Мабуть, і грім не зміг би мене вразити дужче, ніж це, — сказав батько.
— Не розумію чому, — буркнув син. — Стільком і стільком людям на службі довіряють гроші; стільки й стільки з них виявляються нечесні. Я сто разів чув із ваших власних уст, що це закон. Хіба я можу міняти закони? Ви завжди втішали цим інших, тату. Втішайтесь же тепер самі!
Батько сховав обличчя в долоні, а син стояв перед ним химерною й гидкою поторочею, гризучи соломинку. Чорне шмаровило вже стерлось йому з долонь, і руки його скидались на мавпячі. Вже почало вечоріти, і він весь час тривожно й нетерпляче кліпав на батька очима. Ті очі, що виразно біліли на чорному виду, тільки й здавались на ньому живі, так товсто було його нашмаровано.
— Тобі треба дістатись до Ліверпула й виїхати за кордон.
— Та вже ж, що треба. Гірше мені однаково ніде не буде, ніж було дома, відколи я себе пам’ятаю, — заскімлило щеня. — Що ні, то ні.
Пан Товкматч відійшов до дверей, а повернувшися з паном Слірі, спитав його, яким би робом вивезти звідси оце-о стидовище.
— А я вже про це подумав, мохьпане. Чаху в нах небагато, отже, вирішуйте зразу: так чи ні. До залізниці відхіля більше як двадцять миль. За півгодини відходить диліжанх на хтанцію, до поштового потяга. А той потяг довело його прохто до Ліверпула.
— Але ж гляньте на нього! — простогнав пан Товкматч. — Хто ж його пустить у…
— А я й не кажу, щоб він їхав блазнем, — відповів Слірі. — Хкажіть мені, і я за п’ять хвилин доберу йому кохтюма й перероблю його на вахлая.
— На кого?.. — сторопів пан Товкматч.
— Ну, на фурмана. Тільки надумуйтехь швидше, мохьпане. Треба ще пива принехти. Бо циркового мурина більш нічим не відмиєш, тільки пивом.
Пан Товкматч хутенько погодився, пан Слірі хутенько витяг зі скрині парусинову блузу, повстяного капелюха та інше манаття, щеня хутенько перебралось за баєвою ширмою, пан Слірі хутенько приніс пива й відмив його набіло.
— А тепер, — сказав пан Слірі, — ходімо до диліжанха та влазьте в задні двері. Я вах проведу, хай люди думають, що ви з моєї трупи. Прощайтехя зі хвоїми, та хутчіше! — І тактовно вийшов.
— Ось маєш листа, — сказав пан Товкматч. — На життя, скільки треба, діставатимеш. Та постарайся каяттям і кращою поведінкою загладити свій гидкий учинок і страшні його наслідки. Ну, дай мені руку, бідний мій синку, і хай бог тебе простить, як я прощаю!
На ті зворушливі слова провинник таки видушив з очей кілька сльозин. Та коли обняти його підійшла Луїза, він злостиво, як і перше, відштовхнув її.
— А ти не лізь. З тобою я й говорити не хочу!
— Ох, Томе! Невже ми розлучимось отак? Невже ти забув, як я тебе завжди любила?
— Авжеж, любила! — огризнувся він затято. — Гарна любов! Покинула старого Горлодербі, вигнала пана Гартгауса, мого найліпшого друга, і втекла додому, саме як я був у найтяжчій притузі. Оце така твоя любов! І вибовкала все до слова
— Ну, хутчіше! — озвався з дверей Слірі.
Вони поквапно вийшли надвір, і Луїза, горнучись до братового плеча, ще казала йому крізь сльози, що вона його прощає й любить, як любила, а він ще колись пошкодує, що так з нею розлучився, і радий буде згадати на далекій чужині її останні слова, коли раптом на них хтось налетів. Пан Товкматч і Сесі, що йшли попереду, спинились і перелякано сахнулись назад.
Бо перед ними, зовсім захеканий, роззявивши тонкогубого рота, роздимаючи тонкі ніздрі, кліпаючи білявими віями, стояв Бітцер, ще блідіший на виду, ніж завжди, так наче він розпалився, бігши, до білого жару, а не до червоного, як усі люди. Він так важко хекав, так ловив ротом повітря, немов біг не спиняючись від того давнього вечора, коли, ще школярем бувши, налетів так само на пана Товкматча.
— Вибачайте, що я ламаю ваші плани, — сказав Бітцер, хитаючи головою, — але я не можу дозволити, щоб мене пошили в дурні якісь циркачі. Мені потрібен панич Том, і я не попущу циркачам завезти його хтозна-куди. Осьде він у фурманській блузі, і я мушу його взяти!
За коміра, очевидячки. Бо саме в такий спосіб він заволодів Томом.
Розділ VIII
ТРОХИ ФІЛОСОФІЇ
Вони повернулись до цирку, і Слірі замкнув двері, щоб не впхався хто чужий. Бітцер, усе держачи за комір скутого жахом провинника, став посеред арени і, кліпаючи очима, дивився в присмерку на свого колишнього патрона.
— Бітцере, — благально промовив зовсім прибитий пан Товкматч, — у тебе є серце?
— Без серця, пане добродію, був би неможливий кровообіг, — відказав Бітцер, усміхнувшись на те чудне запитання. — Ніхто обізнаний з фактами обігу крові в організмі, які встановив Гарвей, не може мати сумніву, що серце в мене є.
— А чи воно приступне для почуття жалю? — застогнав пан Товкматч.
— Воно приступне тільки для розумних міркувань, — відповів бездоганний молодик. — І більше ні для чого.
Вони стояли й дивились один на одного, і обличчя в пана Товкматча було таке бліде, як і в переслідувача.
— Які ж причини — які розумні міркування, коли так, — можуть спонукати тебе не дати втекти оцьому бідоласі й розбити серце його нещасному батькові? — спитав пан Товкматч. — Глянь ось на його сестру! Пожалій нас!
— Пане добродію, — відмовив Бітцер вельми розважливим і діловим тоном, — коли вже ви питаєте, які розумні міркування спонукають мене відвезти панича Тома назад до Кокстауна, то цілком розумно буде пояснити вам усе. Я з самого початку мав підозру, що то панич Том обікрав банк. Я й перше потихеньку назирав за ним, бо знав його натуру. Я нікому нічого не казав, але все прикмічав і тепер маю досить доказів проти нього, навіть опріч його втечі та власного признання, що я його якраз устиг підслухати. Я мав приємність стежити за вашим домом учора зранку і їхати за вами сюди. Тепер я хочу відвезти панича Тома назад до Кокстауна й доручити його панові Горлодербі. Я не маю сумніву, пане добродію, що тоді пан Горлодербі віддасть мені його посаду. А я дуже хочу дістати ту посаду, бо це для мене підвищення й велика користь.