Твердиня
Шрифт:
У відповідь Левко загорлав що було сили:
– А хто миє руки перед тим, як лізти в душ, йолопе?!!
– Ха-ха-ха! – Ґрем нарешті зліпив докупи всі шматки історії: вирваний шланг, тазик з водою і безперервне істеричне хихотання Сьоми. – Ну ти даєш, Лео! Ха-ха! Що далі?
– Перших п’ять секунд не пам’ятаю, – похнюплено розказував українець. – Очуняв посеред вітальні з відірваним шлангом у руці. Ну, тобто тим шлангом, що від душу. А внизу жарило так, що, думав, очі полопають…
– А ви уявіть мене. – Семен дореготався до сліз. – Лежу, нікого не чіпаю, а тут – тріск, двері ванної залітають на середину вітальні, потім вискакує Лео, мокрий весь, і ричить: «Горю-у-у-у!» Я сповзаю з ліжка, навкарачки клигаю до вітальні і питаю: «Що таке?» А він знову: «Горю-у-у-у!» А
Нареготавшись удосталь, Ґрем кивнув на тазик:
– І довго ти так сидиш?
– Та десь із годину. Трохи менше…
Ян протиснувся до ванної, роззирнувся:
– То що, нараду проводитимемо у ванній, чи як?
– Нє, – українець видушив із себе посмішку, – я ще трохи посиджу і буду вилазити – ніби попускає. Ви поки хавку готуйте.
– Обмотай «помідорки» вогким рушником, – порадив чех. – Ефект той самий буде.
– Так і зроблю.
Ґрем протиснувся поруч із Яном і вислизнув у вітальню. Перетнув кімнату і підійшов до холодильника.
– З чого почнемо? – розчиняючи дверцята, голосно спитав американець. – У нас із минулого разу ще «Budweiser» лишився.
– «Bud», – випалив чех.
– «Bud», – луною повторив Сьома.
То був справжній чеський «Budweiser Budvar», [59] а не, як повторював Ян, американська підробка. Минулого тижня Фідлер привіз кільканадцять пляшок із Чехії, вважайте, прямо з заводу. Проте Левко віддавав перевагу німцям.
– Мені «Paulaner»! [60]
59
«Budweiser» – торгова марка пива, право на володіння якою вже більше півстоліття оспорюють чеська державна пивоварна компанія «Budejovick'y Budvar» та американський концерн «Anheuser-Busch». Пиво під назвою «Budweiser» випускалося в Чехії щонайменше з 1531 року.
60
«Paulaner» – німецька пивоварна компанія, заснована у XVII столітті в Мюнхені, один із організаторів Октоберфесту.
– О’кей, баддіс, замовлення прийнято. – Ґрем дістав пляшки і зачинив холодильник.
Тим часом чех розпакував чипси, а росіянин взявся готувати свої фірмові сухарики, обсмажуючи кубики чорного хлібу зі шматками бекону та посипаючи їх спеціями. Починався один із найприємніших і однозначно найлегший етап великої подорожі – планування.
XI
18 березня 2012 року, 16:26 (UTC+1)
Вілла Бенгта
– Значить, на цей момент у нас лишилося три варіанти, – почав Сьома. – Ісландія, Мексика і Кенія.
За вікном швидко сіріло. Почався тихий дощ, безшумно цяткуючи шибки сріблястими краплями. Ґрем, Ян і Сьома розсілися на Г-подібному дивані, що тиснувся до перил сходового прольоту. Левко розташувався на старезній табуретці з протилежного боку стола. Оскільки кормова частина українця, наче у борця сумо, досі була замотана мокрими рушниками, на диван хлопця не пустили. Скраю столу висилася така ж ветха, як і табурет, настільна лампа з абажуром (єдине ввімкнене джерело світла у вітальні), в центрі стояли два ноутбуки і лежала ціла купа роздрукованих карт, фотографій і статей. Біля кожного хлопця тулилися тарілки з закусками, а також пляшки з пивом. У кімнаті панував затишний півморок і смачно пахло сухою деревиною.
– Так, три, – підтакнув Ян. – Я за Ісландію. – Глибоко в душі чех не вважав себе справжнім бекпекером. Матрацником він не був, але кайфу від ночівлі в копійчаних хостелах не ловив.
– Що в тій Ісландії? – підняв руки Ґрем. – Я хочу до Кенії, там дика природа, там круто…
– …і там скажено дорого, – доказав Ян, закидаючи в рот апетитний сухарик. – Я дивився по сайтах: одна машина може обійтись у сотню баксів на день. І хостели недешеві.
– Пф-ф… – фукнув мулат, для якого гроші ніколи не були проблемою.
До
– Почекайте. – Семен поставив ліву долоню перед Ґремом, а праву перед Яном. – Я хочу запропонувати четвертий варіант. – Росіянин дістав намальовану Ґуннаром карту, розгорнув її на столі і переповів американцю й чеху подробиці позавчорашньої розмови зі старим художником.
Коли Сьома закінчив, хлопці по черзі взяли мапу до рук і роздивились її.
– Ти гадаєш, це Паїтіті існує? – Мулат із недовірою покосився на Семена.
– Я знаю не більше, ніж ти, Ґреме, – ухильно відповів росіянин. Дістав з файлу, що лежав на столі, три аркуші А4 і роздав друзям. – Тут я стисло виклав достовірні, перевірені факти, що стосуються Паїтіті. Ознайомтесь.
Левко здивовано глипнув на товариша. Він знав, що Семен нишпорив по Інтернету в пошуках інформації, але подумати не міг, що все настільки серйозно. Сьома поводився, наче директор ЦРУ на суперсекретному засіданні в Ленглі, штат Вірджинія. [61] Від цього тягнуло на сміх (особливо зважаючи на смішно викривлену голову), але водночас – якимось дивним чином – Семенова статечність налаштовувала хлопців на серйозний лад.
61
У Ленглі (неподалік Вашингтона) розташована штаб-квартира ЦРУ.
Ґрем, Ян і Левко присунулися ближче до лампи і стали читати:
Паїтіті (Paitit'i, Paytiti, Paipite, Paykikin) – загублене (за іншою версією – міфічне) місто у сельві за Андами, ймовірно розташоване на південному сході Перу (в лісах Мадре-де-Діос), на півночі Болівії або ж на південному заході Бразилії. Існування чогось під назвою Паїтіті не викликає сумнівів, однак до сьогоднішнього дня через неприступність регіону жодних руїн не знайшли. Деякі експедиції зникли безвісти. Водночас Паїтіті не ототожнене з будь-якими іншими відомими руїнами у Південній Америці.
В іспанських архівних документах часів конкісти Паїтіті прирівнюється до Ельдорадо через те, що місто було нібито наповнене золотом, навіть будинки й дороги були зроблені з дорогоцінного металу. Згідно з легендою, саме в цій твердині інки тримали незчисленні багатства, що не дають спокою дослідникам та авантюристам декілька століть.
У деяких колоніальних хроніках Паїтіті – це топонім, що позначає східний кордон імперії інків. В окремих випадках йдеться про країну в амазонській сельві, на яку натрапили інки під час однієї зі східних експедицій. Легенди стверджують, що після конкісти частина інків мігрувала до Паїтіті, а їхні нащадки жили в сельві протягом усього XVII, а можливо, й XVIII століття далеко від європейців з їхньою жадобою та кровожерністю. Протягом цього періоду в історичних документах трапляються посилання на Паїтіті як на живу, заселену країну.
У XIX столітті вони раптово зникають.
Дочекавшись, поки приятелі попіднімають голови від листків, Сьома продовжив:
– Я виокремив цю інформацію, щоб ви зрозуміли: все, що я говоритиму далі, – лише легенди, непідтверджені документально розповіді та припущення. Хай якими реальними здаватимуться мої історії, ви мусите пам’ятати: єдине, що відомо достеменно, зібране на ось цьому листку. – Росіянин постукав вказівним пальцем по роздруківці. – Продовжувати?
Він обвів Левка, Ґрема і Яна поглядом. Перша реакція обнадіювала. Відвертого несприйняття не було. Ґрем і Ян зацікавилися. Трохи довше Семен затримав очі на Левкові, міркуючи, що саме українця слід переконати першою чергою. У Сьоми все чудово на папері, він прораховує все до дрібниць, але в критичних ситуаціях, які часом траплялися під час поїздок Європою (коли геніальний план, який так гарно виглядав на папірці, роздрукованому вдома, в реальних умовах раптом переставав працювати), керування перебирає Левко. Сьома розумів, що без українця нічого не вийде; якщо він схилить на свій бік Левка, з рештою вони впораються швидко.