Теплі історії про дива, коханих і рідних

Цикл ліричних мініатюр «Теплі історії до кави» — дебют Надійки Гербіш (м. Збараж, що на Тернопільщині) — це помітно інакша проза, ніж у більшості її ровесників — сучасних українських прозаїків. Тепер майже не знайти подібного письма. Безпосередня фіксація вражень, спостережень, переживань і співпереживань, детальна замальовка речового, матеріального світу, відсутність агресії, містики та опису потойбіччя надають стильовій манері молодої письменниці певних ознак неореалізму,

як художнього засобу, що передає реальні враження із зовнішнього, виразного боку. Гадаю, саме поетизація об’єктивної реальності — позитив творчості Надійки Гербіш. І хоча ті самі ознаки провокують деяку розпливчатість, нетривкість форми, проте це свідчить, швидше, на користь письменниці. Завдяки пластичній фактурі тексту створюється ефект легкості й прозорості нюансів і напівтонів — вони, ці мініатюри, нагадують імпресіоністичні акварелі…

Тетяна Дігай, літературознавець

«Теплі історії до кави» — однозначно свіжий трунок на кухні української літератури. Чуттєва, чиста й душелікувальна. Кращий подарунок на Святого Миколая чи на День Святого Валентина для своєї «половинки».

Юрій Луценко, політик

Чому цікаво читати Ваші книжки?

Ви маєте багатий і гарний внутрішній світ. І володієте рідкісною здатністю в буденному бачити щось вражаюче, чарівне, таємниче, загадкове, гарне, таке, що викликає захоплення й подив. У Вас якесь піднесене світосприйняття, начебто Ви щойно випили кухлик збадьорюючої кави чи з’їли плитку тонізуючого шоколаду. А душа тяжіє до чогось такого, адже нам у повсякденності так не вистачає якогось маленького легального «допінгу», антистресу, антидепресанту! (Як у тій рекламі: «Можна прожити й без шоколаду, та кому потрібне таке життя?!.»)

І ще у вас незвичайний хід думок. Завжди цікаво, куди повернеться Ваша думка в наступному реченні. І часто це буває непередбачувано, нестандартно, тому й цікаво. Хоча, здавалося б, Ви просто описуєте свій світогляд! Але це завжди схоже на неповторну пригоду. Вам вдається малювати дивовижні картини, тільки не пензлем і фарбами, а словами… Ваші історії короткі, як невеличкі ковтки кави. І хочеться повернутися до них знову, щоби знову пережити ту позитивну енергетику, що збадьорила душу. Після наступної порції душа сама каже: «Усе класно! Життя наповнене дивом! А ти… незаперечна цінність. Загалом, як і ті швидкоплинні миттєвості незвичайної щоденності, з яких складається наше життя». Я б рекомендував Ваші історії замість кави або навіть шоколаду — ефект однаковий. Особливо в нашу пору глобального дефіциту тепла, позитиву та щастя. Можна прожити без книжок Надійки Гербіш, але… кому потрібне таке життя?!.

Анатолій Шкарін, письменник

Ти несеш дуже потрібний лік, як і твоя бабця з «Теплих історій…». Лік від хронічної хвороби — поверховості, несправжності, порожнього руху та порожнього Життя… Твій лік має таку величезну дозу отієї Зупинки, Відкритих очей, Оживлення, Справжності, що насичує й реанімує навіть там, де багато що безсиле.

Ми перетворюємося на тих, хто мало подібний на твориво Великого Творця з усіма Його неймовірними задумами щодо нас. Стаємо безбарвними, заплющуємо очі до стану нелюдини… — так бездумно, клопітно, безвідповідально живемо.

Він, звичайно ж, нас не полишає… Усіляко турбується про те, щоби ми знову знайшлися. І Твої творива дійсно виконують Його доручення — зупиняють та оживлюють людей: кожну мить, думку, зустріч, справу, кожен погляд, рух, усе те, чого торкаємося чи то подумки, чи явно.

Віра Артемчук, читачка

Життя — це диво. Незвичайне, цікаве, вражаюче, досі непізнане підстерігає нас усюди, варто лишень зупинитися, придивитися, усвідомити. Великі дива створення космосу, любові між чоловіком і жінкою, формування дитини в лоні її матері, народження людини переплітаються з меншими — виграною лотереєю, одужанням від хвороби, перетворенням недруга на вірного товариша, вилуплюванням курчатка зі шкаралупи, крапелькою роси на зеленій травинці, покращенням настрою

від улюбленої мелодії, силою усмішки та доброго слова. Зрештою, у кожного диво своє, і відчуваємо та розуміємо його ми по-різному, часом дивуємося-прозріваємо через багато літ.

Ця книжка — продовження серії «Теплі історії…», розпочатої Надійкою Гербіш ( «Теплі історії до кави», 2012; «Теплі історії до шоколаду», 2013). Задум її народився з бажання виявити найрізноманітніші відтінки див, великих і маленьких, що відбуваються в нас, із нами, в довкіллі. На адресу видавництва й безпосередньо до Надійки надійшло чимало листів з історіями про дива. Ми відібрали найцікавіші з них. Ці оповіді й замальовки зігрівають душу затишком і позитивом, вони невеличкі за обсягом, уміло написані, ліричні герої, а частіше — героїні, замислюються не лише про маленьке, буденне, а й про велике, вічне.

Автори творів — переважно дівчата й молоді жінки (хоча є й кілька хлопців) — розповідають про найрізноманітніші дива, як от диво пізнання Бога чи диво дружби бізнес-леді з бідним хлопчиком, що збирає пляшки біля смітників. Утім, як найбільше диво змальовується таїна стосунків чоловіка й жінки, першого погляду, першої розмови, появи почуття, пристрасті, згодом — поглиблення любові в шлюбі, через подолання труднощів і намагання двох окремих світів порозумітися та поєднатися в один, міцний, непохитний. Родина — рівновелике з коханням диво й переплетене з ним. Тут прозаїки добирають найтепліші, найніжніші слова, ділячись спогадами про мудрих і лагідних бабусь, дідусів, зображуючи добрих, найрідніших мам, татів, трепетно змальовуючи діточок.

Диво вплетене ледь не в кожну історію книжки. Оповідання розміщені тематично, у трьох розділах — «Дива», «Він і Вона», «Найрідніші на світі». Сподіваюся, книжка подарує вам багато приємних і радісних моментів, надихне й підтримає.

Щиро — Юлія Шутенко

Ранок почався з дива. Сонце будило її своїми грайливими промінчиками, заплутувалося у хвилях рудого волосся, яке розсипалося на подушці, гралося з веснянками, що були схожі на маленькі квіточки, зазирало під пухнасті вії… Одним словом — бавилося, як собі хотіло.

У такий хороший ранок усе радувало. Кухлик ароматної кави, яку вона дозволила собі випити навіть із вершками та цукром — геть дієту! Нова, біла, легенька сукня, яку вирішено було нарешті надягнути, поки літо зненацька не закінчилося. Навіть своє відображення у дзеркалі здалося КРАСИВИМ, а не милим і симпатичним, та й то авансом.

Це був ранок. А от день минав у своєму звичному робочому ритмі. Калейдоскоп облич, грошей, усмішок, клопотів, веселощів. І ще багато різної всячини — і доброї, і не дуже.

Та вона вирішила, що потрібно ловити моменти радості, миті, які викликають усмішку, інакше вони проминуть і забудуться.

Ну хіба згадає вона колись, які чудові відчуття подарував їй цей ранок?

Чи закарбується в пам’яті, як їй сподобалося своє відображення у дзеркалі, коли стояла ось у цій білій сукні?

Чи, можливо, її серце затріпочеться від спогаду про сонячне ранкове місто, коли вона йшла пішки на роботу, слухаючи чарівливі мелодії Джоша Гробана в навушниках?

Та нізащо не згадається, коли збіжить час!

Дні довгі, а роки короткі. Ця фраза не давала спокою, лякала й змушувала замислися.

Тепер вона ловить ці моменти, як тільки може, з пристрастю мисливця, із захватом колекціонера, з безпосередністю дитини.

Ось вона у парку на лавочці, бо дитячий магазин, в якому потрібно купити подарунок для похресника, ще зачинений. Так і просиділа б раніше ці десять хвилин, нервово дивлячись на годинник (маршрутка ж чекати не буде!). Та це було б раніше.