Темпонавти
Шрифт:
— От, от, — з лиховісною усмішкою відповів Еврісфей. — Оракул попереджав, що ти опиратимешся. Тому я вжив заходів.
Я відчув щось недобре.
— Так от, — вів далі царьок, — ми надійно сховали твою колісницю, якою ти, напевне, дуже дорожиш. Поки не виконаєш моїх доручень — не віддам.
Я стиснув кулаки, але одразу ж розслабився. Застосовувати силу при мандрівках у минуле категорично заборонялось навіть у тих випадках, коли тобі загрожує смертельна небезпека. Ця заборона викликана тим, що при активному втручанні
— Що ти хочеш, щоб я зробив?
Еврісфей сторопів, бо такої готовності не чекав від мене.
— Слухай же, — поквапливо заговорив він. — Недалеко від міста є ущелина. Кажуть, що це вхід у підземне царство Аїда, куди йдуть душі померлих. Часто вечорами звідти долинає виття страхітливого Цербера — пса з трьома головами, на шиї у нього звиваються змії, а хвіст кінчається головами дракона. Цей пес охороняє вхід у похмуре царство Аїда. Приведи його до мене — люблю собак!
Він аж зайшовся сміхом, безмірно вдоволений своєю дотепністю.
— Згоден, — стримано відповів я, — але спочатку скажіть мені, чи не бачили ви коли-небудь оцієї речі? Чи, може, чули про неї? — і я показав присутнім рукавицю.
Всі здивовано переглянулися і знизали плечима.
— Ні… не знаємо… Не чули…
Я розпитав про дорогу і вирушив до ущелини. Сонце пекло нестерпно. На безпечній, як вони вважали, відстані — метрів за сто — за мною йшли кілька сміливців, які про всяк випадок прихопили всю свою зброю: мечі, списи, щити. На головах у них були мідні шоломи, розпечені сонцем. Знемагаючи під вагою зброї, воїни скоро відстали.
Ущелина була неглибока: вищерблені шари сірого граніту я використав, як східці, й легко спустився на самісіньке дно. Там, під скелястим уступом, я побачив убогу хатину. Біля дверей лежав худий чорний пес, більше схожий на скелет, ніж на живого собаку, і ледь чутно повискував.
— Бідолаха, — сказав я співчутливо. — Охляв же ти!
Я пошукав по кишенях і, знайшовши плитку шоколаду, дав його собаці. Пес жадібно проковтнув шоколад і закрутив хвостом. Я ввійшов у хатину. В пій нікого не було.
— Нема твого господаря, — сказав я псові. — У ваш вік постійних воєн це й не дивно.
Пес жалібно заскімлив.
— Ех ти, Цербере, — поплескав я його по спині. — Хай буде так, беру тебе з собою. Ходімо.
Однак пес пішов не за мною, а побіг убік. Через кожних кілька метрів він зупинявся і оглядався, ніби запрошуючи йти за ним. Я пішов за собакою і побачив непримітну стежину, якою легко вибратися з ущелини. Я з вдячністю погладив собаку, і раптом мені сяйнула думка: а чому б не використати його для розшуку машини часу? Адже мій захисний одяг і машина пахнуть однаково. Я ткнув під ніс псові рукав і сказав:
— Шукай, Цербере, шукай!
Машину часу знайшли швидко. Далеко її затягнути не змогли, просто добре замаскували гіллям
Раптом від міських воріт почулися крики. Зо два десятки озброєних воїнів мчали до мене. Я перевершував їх зростом і силою, але був неозброєний, і це додавало їм сміливості.
Я швидко вскочив у машину. Цербер стрибнув слідом за мною. Найближчий воїн ухопився рукою за борт машини. Я легенько штовхнув його в груди вільною рукою, і він відлетів на кілька метрів убік. Тієї ж секунди я натиснув важіль і не встиг опам’ятатись, як опинився дома.
Зітхнувши з полегкістю, я вийшов з машини, зняв рукавицю з правої руки і завмер від несподіванки. На лівій руці рукавиці не було. Моя рукавиця від легкого захисного одягу залишилася у сьомому сторіччі до нашої ери! Її стягнув той самий спритний воїн, який перший опинився біля машини часу.
Так ми розгадали дві загадки.
— Чому дві? — спитав Сергій. — Перша загадка — рукавиця попала в минуле. А друга?
— Друга?.. — Антоній усміхнувся і випростав плечі. — Стало ясно, де джерело міфів про Геракла.
Сергій теж усміхнувся.
— Усе-таки незрозуміло, як же твоя рукавиця попала в минуле вперше? Де ж початок усієї цієї історії?
Антоній Ендотеліус здвигнув плечима і мовив:
— Колись Козьма Прутков поставив таке саме запитання: “Де початок того кінця, де кінчається початок?” На це питання ще ніхто не відповів.
Сергій опустив руку, і Цербер, ткнувшись у неї носом, гавкнув, ніби підтверджуючи сказане.
ЗАБОРОНЕНИЙ ПЛІД
Антоній Ендотеліус-молодший позіхнув, делікатно прикривши долонею рот, і недбало покладав тумблером зовнішнього огляду. На екрані з’являлась і гасла картина чужого зоряного світу.
— Через тиждень кінчається строк покарання. Знову літатиму у Далекому Космосі. Боже мій, на цих транспортниках така нудьга!
— Угу, — погодився другий пілот, не перестаючи полірувати нігті.
Запала довга мовчанка.
— Через півгодини гальмування, — сказав нарешті пілот, глянувши на хронометр. — Як ви думаєте, нам потрібен буде енергозахист?
— Думаю, що ні, — замислено відповів Ендотеліус. — Хоча ці дияволи стали змінюватися ще швидше під дією космічної радіації. У всякому разі з Бази нас би повідомили про будь-які небезпечні зміни.
— Нічого собі діла творяться, — збляклим голосом зауважив другий пілот. — Якби кому розказати про це років чотири тому, не повірили б, засміяли б!
— Ваша правда, Мозель. — Антоній Ендотеліус покивав головою. — Історія ця надзвичайно дивовижна, і я знаю про неї з першого джерела.