Темнота
Шрифт:
— Іван каже, що це багатющий край. Каже, тут земля сама проситься до рук, а рук нема.
— Як же нема? — автоматично питає Андрій. Людмила не відповідає.
— Іван каже, що цей край може бути самовистачальним… Експортовим… Ситим… — Андрій думає, Людмила думає, їх коні ритмічно ступають, іноді спотикаються на вибоях… — Люди, каже, дістають за дев'ять годин у шахтах за полярним кругом вісімсот грамів хліба денно… Й переважно люди з України… Й переважно хліб з України… — додає Людмила, а Андрій здригається від несподіванки, думає швидко і нервово, і мовчить вперто, мов би йому уста запаяно оливом.
Їдуть далі,
— Іван каже, що коли б дати сюди вільну ініціятиву, вільний труд і господарські голови, тут, каже, можна…
— Людмило! Дивись! — перебиває її Андрій. Величезна зграя диких гусей кількома ключами зовсім низько з шумом виринула з-над верхів тайги. Широкі крила птахів різали чисте повітря, довгі шиї стрімко витягнуті вперед, червоні лапки щільно підігнуті під хвости. — Спішать, спішать, — каже Андрій. — Тягне їх полярна сила. Могли б собі у багнах Каспію сидіти — ні… Крига їх манить. Боротьба з кригою. А дивись, — казав Андрій і показував на купи прозорої криги, що лежала на завоях гравію і розтавала на сонці. З-під льоду струмками текла вода, що одразу всякала в землю, а побіч купами цвіли яскравим жовтим квітом болотяні рослини. Тягнуло свіжістю від води, маленька доріжка тікала тепер на північ, вирізи колій були заповнені рідким мулом, місцями стояли калюжі, відбиваючи в собі галуззя березок…
І незабаром виринула широка місцевість під тайгою, а по ній в різних місцях розкинуті сірі, дерев'яні, приземі будівлі. Два великі, кудлаті, жовті пси вибігли з гавкотом назустріч вершникам, череда корів гнідої масти паслася попід лісом, там також вешталось кілька людей… Вершники рушили швидше і під'їхали до будівлі з дерев'яних брусів з маленькими віконцями.
— Стій, — каже Людмила. — Ми на місці… — і позскакували з коней… Коні були заляпані багном, тяжко дихали… Назустріч вершникам стежкою від довгої, приземої будівлі, йшла жінка, загорнута у ватяний одяг з широким, округлим, червоним лицем…
— Що треба? — непривітно заговорила жінка на привітання Людмили, низьким, зухвалим голосом.
— В гості приїхали, Надеждо Олексіївно, — каже Людмила.
— Заходь, — каже жінка і йде попереду в напрямку вузьких дверей хижі. За нею пішли Людмила і Андрій. В середині сумерк, пахне вогкістю, двоє маленьких вікон ледве освітлюють малий простір.
— Як поживаєш? — питає Людмила.
— Та от ніяк не поживаю, — каже жінка. — Існую, дияволи прокляті! Сідайте, — каже жінка. Гості сідають на дощаній лаві. Робиться видніше і в кутку помітно маленьку, срібну іконку, що стоїть на трикутнику; перед нею згасла лямпадка червоного кольору. На цвяшку висять разочком чотки. На маленькому столику під іконкою чорний, дерев'яний хрестик і книга, мабуть, Євангелія.
— Ти тут сама? — питає Людмила.
— Сама, — каже жінка.
— А де ж Лія Шміт?
— Прогнала стерву, мерзенна безбожниця, Бога почала осквернять, — казала сердито жінка, уста її здригалися, очі дивились гнівно. Андрій дивився на неї мовчки, видно, вона його цікавить. Жінка ж іноді позирала на нього, прицінюючись, що це, мовляв, за поява така, може навіть
— Не з Морозів будете? — запитала враз Андрія.
— Брат, — відповів той спокійно.
— Прахвост ваш братчик, скажу вам одверто, дияволові душу продав, клятий, — заговорила жінка.
— За що ти його так не любиш? — запитала Людмила. Та позирнула малими очима з глибоких щілин, пожувала товстими губами…
— За Русь святую, — відповіла та. — Каналії топчуть землю нашу православну, а той паскудний нащадок славних предків помагає їм. Здохли б без нього. Самі себе зжерли б. Окаянні!
— Мороз не їм, а собі, а вам помагає, — каже Людмила.
— Що ти тут розумієш?.. — Жінка люто блиснула очима. — Христос — Бог! — проговорила вона з притиском. Пантократор! І казав Він любити! А Маркс казав ненавидіти.
— І ти ненавидиш, — каже Людмила. — Значить ти марксистка.
— Мовчи! Знаю різницю між добром і злом! — казала жінка.
— А що казав Христос? — питає Людмила.
— Христос взяв бич у руки і прогнав торгівців з храму, — каже жінка.
— І казав: люби своїх ворогів. Прощай їм. Молися за них, — казала Людмила.
— Не вороги вони. Відпадки людства. Виверженні пекла, — казала жінка і вся дрижала.
— А вони, — відповіла Людмила, — зовсім те саме про тебе кажуть.
— Вон з моєї хати! — враз крикнула та і піднялась із свого місця.
— А що як ми не підемо, — казала Людмила і дивилась просто в очі жінки, — а ти по доброті своїй християнській та візьмеш та почастуєш нас молоком свіжим, та сирком пахучим нас погостиш, та масличком поконтентуєш, га, Олексіївно? Ось цей ось Мороз письменник, і він про тебе повість напише… — Олексіївна враз заспокоїлась, знов присіла, глянула на Людмилу, на Андрія і сказала:
— Не треба. Не можуть вони правди написати. Знаємо їх писання. Читала, — промовила спокійніше жінка.
А Людмила казала:
— Ну, а коли б ти та писала про них? — Очі жінки знов грізно блиснули.
— Я б про них правду світові сказала, я б їх ізвергів назвала їх іменем. Скільки невинного люду мором виморили, скільки сліз, крови пролили.
— Зовсім те саме говорять вони про тебе, Олексіївно, — спокійно казала Людмила, чекала нового вибуху, але такого не сталося. Олексіївна з люттю замовкла, щось в ній сіпалось, потім встала, підійшла до полиці, зняла нервово горщик глиняний, зняла ринку велику, череп'яну, полив'яну, зняла дві ложки дерев'яні і все те на столику малому побіч книги поставила. А потім до всього додала кусень чорного, гливкого, подібного на торфову цеглину, хліба.
— Присідай, — кинула вона, а сама вийшла. У горщику молоко виявилось, Людмила налила повну миску, ламала хліб собі і Андрієві, і вони разом їли. Молоко було свіже, смашне, гості мали добрий апетит, і їли завзято. А тоді Людмила шепнула Андрієві:
— Як з'їмо, не дякуй їй, а перехрестись до її ікони і скажи: дякую, Господи, що наситив мене… — Увійшла знов Олексіївна і принесла на терелі дерев'яному кусень сиру білого, грудку масла жовтого. Все це також поставила перед гостями. А сама мовчала, сиділа на обрізкові колоди, вирізаної на подобу стільця з поруччями ззаду, уста міцно затиснуті і щось гостре, настирливе було у виразі її обличчя.