Темнота
Шрифт:
— А ти скільки змінив?
— Я? — викрикує Антоша, ніби він почув нечувану єресь. — Хіба можна рівняти? Мені що банний лист, а в неї он брюхо!
Але все таки Антоша Смілий з криком, репетом, мандрує на два тижні до ізолятора із загостреним режимом і та справа забувається, бо Мороз має тих справ значно більше. Досить складною і важливою проблемою для нього є так звана колонізація краю, про що багато писалося й говорилося, а ще більше сподівалося. Колонізувались ті, що відбули свою кару і переходили у стан «вільних». Їм не дозволяли вертатися на місце походження, а змушували осідати тут і давати собі раду, як хто може. Дозволяли також виписати і рідню, хоча не всі на це йшли, бо тутешня «воля» зрадлива і «мінлива».
Усі ці порядки застав Мороз, як спадщину з минулого. Він не був ніяк ними захоплений, але не знав, що і як з тим почати, щоб якось змінити на краще. Широко й глибоко все те вросло в побут, і кожна мала зміна викликала іноді цілу катастрофу. Запроданство, наприклад, дуже додатньо впливало на фонди таборів, а фонди тепер якраз дуже потрібні були.
Повною парою готовиться Мороз до літа, захотів знати діло не лише в практиці, але й в теорії, обклав себе книгами, журналами, німецьку мову пригадав, виписав потрібну літературу. Розуміється на першому місці нафта, сливе всю зиму працював над цією справою, зроблено всі підготовчі роботи, розвідано місцевість, випробувано породи, підтягнуто знаряддя. Друга річ — вугіль, але його вже осилено. Щугорка дала першу продукцію — першорядний бурак, місцеве пароплавство забезпечене паливом. Шукали його і на Іжмі, і вниз по Печорі, але дарма. Знайшли натомість асфальтит — прекрасна, рідкісна копалина для виробу вогнетривалих барв. Відразу взялись і за цей промисел.
З першим подувом весни взялися за нафту. Мороз і днював і ночував там. По Інті, по Косью, по Вої, по Кожві, по середній Печорі… У травні почали черпати вздовж Чіб'ю. Свердлять, черпають, але де фонтани, де сподівані мільйони тонн? Мороз дуже занепокоєний своїм нафтовим басейном, на власну руку скликав наукову комісію фахівців, геологів, нафтовиків з Баку, почалось уважне обслідування місцевости. Ствердили, що за всіма даними ця місцевість мусить дати нафту девонського періоду, що його знайдено в околиці Пермі. Але де вона? Дві тисячі метрів під землею. Для Мороза нові безсонні ночі…
Шукаючи нафти, натрапляли на золотий пісок по Щугорці та Ілічу, на Ухті двадцять кілометрів вище Чіб'ю натрапили на якусь сіру без смаку і запаху рідину. Хеміки визначили: радіоактивна вода з промисловим процентом радія. У скорому часі весь той район перетворюється у радіоцентр, промисел номер два, один з кращих у світі, справжнє місто з лябораторіями, фільтрами і всім потрібним. За Ухтою знов несподіванка: зі щілини вибухнув могутній фонтан невідомого газу. Стверджено гелій. До Москви летить телеграма. «Гелій. Дебет три мільйони кубометрів річно. Матеріял на сотні дирижаблів.
У травні поволі, хоровито із сильними зривами й корчами до Ухт-Печорського краю вривається весна. Небо із зовсім сірого, або чорного іноді, ніби ненароком, ставало синюватим. Краї хмар почали іноді обережно підбарвлюватись, тайга по-своєму насторожувалась, і коли сходило та заходило сонце, сосни і модрини Не раз усміхнено загорялись і деякий час демонстративно горіли. У кінці травня вітри півдня почали переважати, прибуло сонця, убуло снігів і льодів, потекла вода.
У таборах багато руху. Населення піднеслося до тридцяти тисяч, але третина його лежить. Цинга, відморожені руки, ноги, легені. Вода заливає землянки, баланда, чотириста грамів хліба…
А роботи все таки йдуть. Люди майже повзуть рачки, падають, топляться. Нові і нові свердління, і не вважають на місцевість — багно не багно, нові дороги прокладаються, місця для ферм очищаються, нові виробництва плянуються. Постійні, хронічні зриви плянів виводять Мороза з рівноваги, і він, мов скажений, гальопує верхи із своїм вохрівцем Бляхою, із своїм вовкодавом весь від ніг до голови в багні з червоними очима. І куди вони глянуть — мертві вилазять з багна, хворі повзуть, мов черви, і тягнуть гужво далі.
— Що? Не піде? — Мороз лізе сам по пояс у воду, всі на нього дивляться…
— Сил нема, товаришу начхоз! — чути голос мов би з домовини.
— Давай без жартів, хлоп'ята… Ліквідуєте прорив — по кілу хліба додатково й по пачці махорки з ларька. Не ліквідуєте — лишаєтесь тут… Вибирай!
Ноги й руки, що були вже мертві, оживають, тягнуть балани, вбивають палі, мостять багно. Мороз з лопатою в руці, за ним Бляха — велетенська округла пика, в руці нагай…
— Ну от! І піде! А ну ще разок! Ану ще! Натисни! І пішло! І маємо хліб та махорку!
Збоку на латці мокрого снігу ті, що вже остаточно здалися. Деякі з них конають, інші вже зробили своє діло і спокійно, нарешті, відпочивають, дармащо наполовину у воді з снігу. До Мороза підходить несміливо бригадир:
— А що з ними, товаришу начхоз? — і показує на мокрі купи лахміття.
— Що їм? — питає Мороз.
— Охляли, товаришу начальник. Особливо той он… Безрукий… Каліка.
— Тут нема калік, — каже Мороз. — У багно з ними! — Мороз лише кинув погляд на безрукого і розмашним кроком, весь мокрий, пішов. Але відходячи приказує: — На санбазу з ними!
Того ж вечора Мороз переглядає нові списки своєї робочої сили геть за північ у своїй бібліотеці і якось так ненароком натрапляє на Петрова. Так. Це і є він.
Мороз бере телефонну трубку, викликає Дикого.
— Товаришу Дикий, — каже він йому байдуже. — На санбазі знайди місце Петрову. Без руки. Так. Без руки… Поняв? Припильнуй. Завтра запитаю. — І Мороз кладе трубку… Але списка не лишає. Це цікавий список. Імена й імена. Ось, наприклад, дивись і любуйся. Круглов. Зрештою Круглових в СССР безодня, але це ж Іван Сергійович, а хто не знає Івана Сергійовича, хто не мав в руках його величних творів? Мороз сягнув за енциклопедією. «Відомий радянський учений, соціолог, професор з Марксо-Ленінського інституту, член ВКПб з перших днів його заснування…» і так далі, і так далі… Цікаво, дуже цікаво. Мороз відкладає списки і береться за інше…
«Качество питания и функции организма» — така назва книги якогось Флора Кашкіна, що її зібрався переглянути на сон Мороз у зв'язку з прохарчуванням його робочої сили. Не дає йому та справа спокою. Невже нема ніяких можливостей нагодувати людей? Дати їм бодай досить звичайного хліба? У цілому СССР? На просторі двадцяти мільйонів квадратових кілометрів? Де ж люди? Наука? Господарство? Просто не віриться! Де справді дівся хліб? Чому вічний голод? Питає, шукає, думає. Та сама дума, що вже не раз його мучила і на яку не може знайти ліку.