Темнота

Самчук Улас Олексійович

На п'ятий день у камері було вже п'ятдесят. Потовчені лежали купами на помості в калюжах липкої темно-червоної рідини. Задихалися, було душно, бракло повітря, просили води. Цього ж п'ятого дня настав час Іванів. Його викликали, як водиться, на «М», устав і пішов мовчазно довгим, німим коридором. У кімнаті слідчого тиша. Слідчий сидить за столом. Звелів сісти й Іванові. Іван сідає. Не так, не так! На краєчку. Іван сідає на краєчку. Прізвище? Ім'я? По батькові? Рік? Місце? Те саме. Знані речі. Іван сидить на своєму краєчку, вилонює сухо, мов автомат, слова,

вдивляється у слідчого. І пізнає. Рокита! Два роки не бачив того сотворіння, і вже не впізнати. Червоний. Прищі. Очі вип'ялись. Білки налились червоним. Щось від жаби, від свині, від скаженого собаки. І рознесло — біфштекс, ковбаса — підгнила, шкідлива, отруйна.

— Ну, Мороз, — зовсім незацікавлено, байдуже промовив Рокита. — Що? Знов? Кепсько! Знаєте, в чому вас обвинувачують?

— Ясно, — буркнув так само незацікавлено Іван.

— Ні чорта не ясно! Ми зробимо ясно!

— А чому ж не ясно?

— Бо ти… бандит! Шпигун! І негайно признавайся! На цей раз не буде ніяких пілюль!

— На кий чорт те моє признання. Пишіть, що там треба і баста!

Іван чекав вибуху, але такого не наступило.

— Дааа! — протягнув Рокита. Йому, видно, смертельно скучно, в голові, видно, туман непроглядний. — Треба признання, гражданин Мороз, — тягнув він, мов би хотів на останньому слові заснути. — Треба. А то скажуть, без признання… Невинних, мовляв… Історія ж! Так що? Признаєтесь?

— Пишіть без того, — каже Іван.

— Ох, мені з вами… Ну, признаєтесь, чи що?

— Ну, що ж тут признаватись? Ви ж усе і так знаєте! Пишіть, кажу! Що хочете! Підпишу!

Рокита мовчить. Мовчазно потиснув дзвінок на столі. Коротка, стихійна, холодна перерва. Що буде? Може уведуть Мар'яну? Андрія? Сопрона? Цікаво що буде.

Відчинилися двері, увійшло три слоноподібні постаті з револьверами і двоє інших, слабшого вигляду, сотворінь. Один із цих останніх — сивастий дідок з добрячим виглядом, переляканими очима, мабуть народній учитель. Другий хрусткий, блідий, з великими очима, юнак.

Увійшли і біля порога зупинилися. Слабші поруч спереду, сильніші рядочком ззаду. Хвилина мовчанки. Рокита дивиться з-під лоба на Івана, його нижня губа звисає, корчиться. Іван напружено думає: і що ж це має значити?

— Так, кажете, ясно? — поволі, байдуже тягне Рокита.

Іван дивиться на всіх і мовчить. Ні, тут щось не ясно. Вони у тих своїх вигадках невичерпальні. Тут, мабуть, треба щось казати, але що, але як? Це, мабуть, якісь свідки, що будуть проти нього свідчити. Він безрадний, він губиться, він шукає якихсь слів. Зловіща перерва.

— Начинай, — байдуже каже Рокита і дивиться на Івана. І в ту ж мить дідок з дитячим обличчям опинився на підлозі, а троє велетнів товклися чобітьми по його ногах, руках, грудях, голові.

— Ой! Завіщо? — встиг ще викрикнути дідок і одразу замовк. Іван захитався, хильнувся вбік, хотів наче зірватися, кинутися на Рокиту, той мацнув за револьвер, дідок лежав непорушно на помості, з його носа і сивих вусів стікала кров. Юнак, що стояв побіч, несподівано шелеснув на поміст

непритомним. Іван, крижано холодний, сидів німо. Рокита напружено за ним слідкував.

— Ясно? — знов промовив згодом. Іван мовчить далі. — Видно тепер не все ясно, — каже Рокита. — Після он того, — вказав він на поміст, — ти будеш третій. Ну?

Іван мовчить.

Рокита кивнув на велетнів.

— Стоп! — каже Іван. — Давай, що там маєш… Признаюсь!

— Ну, от, — каже Рокита. — Так би одразу. — Забрать! — крикнув на велетнів.

Один з них узяв за ногу дідка і потяг у коридор, інших двоє забрали хлопця. При дверях на помості залишилась калюжа, гостре світло електрики відбивалось від неї рубіновим сяйвом.

Рокита писав, Іван сидів на краю стільця і чекав.

— Ну, як там справи, Мороз? — запитав Рокита між писанням і додав: — Можете сидіти вільно.

— Нічого, — каже Іван. — Удосконалюємось.

— Бачу, бачу. Школа, що? Може і з нас ще будуть люди, — каже Рокита і пише далі. Іван сів вигідніше. — Закурюйте, — кивнув Рокита на пачку цигарок на столі. Іван закурив. — Ви такого Звєрєва знали? — питає Рокита.

— Знав, — каже Іван.

— Які мали з ним стосунки? — несподіване питання, і Іван хвилинку надумується. — Швидше, швидше! Не маємо часу! — наглить Рокита.

— Ділові, — каже Іван.

— Що значить — ділові? Конкретно!

— Він був директором…

— Знаємо, — перебиває Рокита. — Ви з ним утримували стосунки злочинного порядку. Розказуйте!

— Дивуюсь, — каже Іван. — Не знаю, як Звєрєв, але я цілком нормальна людина і педерастикою не займаюсь. — Рокита перестав писати, підняв голову, злісно дивиться.

— Мороз! Давайте не будемо сваритись.

— Ах, так! Тепер ясно, — каже Іван.

— Так, ми зробимо ясно, — каже Рокита.

— Чорт з вами — пишіть, що там хочете і дайте мені спокій! — каже Іван.

— Ви організували з ним… Розумієте? Саботажну організацію, з наміром… Розумієте? Підірвати соціялістичне будівництво і перешкодити виконанню пляну п'ятирічки… Розумієте? Ви свідомо са-бо-ту-ва-ли розпорядження партії в справі організації політичного виховання з наміром знизити свідомість робітництва і тим самим зменшити його працездатність. Ви…

— Навіщо все те вичитувати, — перебиває Рокиту Іван. — Признаюсь. Погоджуюсь. Підписую.

— Ну, так, — каже Рокита. — А такого Кулябку знали?

— Знав.

— А такого Погрібного?

— Ясно — знав.

— А Калиниченка?

— Знав таких два.

— Михайла Івановича.

— Знав.

— А такого Шустера?

— А це вже, видно, з іншої опери, — каже Іван.

— Прошу відповідати.

— Знав.

— А Шнайдера?

— І цього знав.

— А Іванова?

Іван хвилинку подумав, не чув цього прізвища, але вимовив автоматично:

— Знав. — Рокита називав і називав прізвища, прізвищ двадцять, і Іван до всіх признався. Після цього повів туманним поглядом довкруги, ніби щось ще пригадуючи, закліпав очима, дмухнув перед собою і сказав: