Темнота

Самчук Улас Олексійович

— Що значить морального? — дивується Мороз.

— Ви тут ліберальщину розвели. У нас це просто не вигорить…

— 3 господарської точки погляду… — почав було Мороз, але Муратов його одразу перебив:

— А, нісенітниця! Ніяких точок погляду! Партія приказує, а ми слухаємо, і це все. — Муратов, зрештою, не філософ, великих книг він не читав і говорить він про це лиш з обов'язку, як начальник. Він куди охотніше пішов би в тайгу пополювати ведмедя, ніж розсипати тут перли мудрощів, але Мороз мусить розуміти, що наша величезна машинерія не рахується з ніякими побожними бажаннями того чи іншого філянтропа, а діє за законами певної, випробуваної системи, у якій елемент сентиментального милосердя грає чи не останню ролю. З тими, мовляв, витребеньками пару тисяч років провозились християни, а що мають? Не хочемо бути нулями в безконечність…

А коли Мороз так вдивився в округле, білоброве обличчя свого співрозмовника, то йому чомусь пригадався один з карначів, з часів його першого ув'язнення. І звався той, здається, також Муратов. Але може це бути також збіг обставин, бо без цього було б життя без загадок. Муратов сильно курив, пружньо видував дим, голосно сопів, почувався, що йому в його власній шкурі затісно, совався у фотелі, аж той рипів і розсипав попіл цигарки де попало. — Да! Це вам, братіку, не Америка, де все те якось — і свободу, і рух, і діло разом держать. Коли нашого брата не дують у хвіст і гриву, він почувається не дома. Він аж тоді спить спокійно, коли йому тріщить морда. Так!

— Але й тоді він невдоволений. — зауважив Мороз.

— Ге! Коли наш брат вдоволений, спитайте. Положи йому під носом рай — плюне і закричить: давай диявола! Свобода, кажете? Не зійде. Не той ґрунт. По десятьох віках рабства? Ніколи! А до того он там Гітлєришка на задворках — німецький бравий унтер такий, що хоче нас пороть, краять, ділить, патрать, а у нас, брат, самих апетитчик загострений, любим гарячі страви. Перед нами ще дороги і дороги — Берліни там всілякі, та Парижі, та Нью Йорки — щоб їх усіх чортяка забрав… Коли б так було по-моєму — ніколи б я на те барахло не кидався, але й нас женуть.

— Хто? — запитав несподівано Мороз. Муратов зупинився і подумав.

— Так. Хто? Пригадую, десь писав наш великий Ільїч: «ми ще настільки раби, що нами користуються, щоб обертати в рабство інших». Мудро, ні? І я вам, Морозе, кажу: киньте ви всі ті ваші котлети і робіть, що приказують. Яке ваше чи моє діло, що з того вийде? Свобода не до нашого рила, а сила наша — приказ і виконання. Розірвись, а зроби! І не треба нам, щоб нас любили, вистачить що нас бояться.

— Десь я чув, що це казав Бісмарк, — вставив слово Мороз.

— Яке нам до того діло, хто і де це казав, у нас своя математика.

Кінець. Мороз і Муратов висловились. Муратов встав, випростався, підтягнув твердий пояс, налив і випив склянку горілки, що стояла тут же на столику і поклепав Мороза по плечу:

— Нічого. Виліземо! Лише не духом, а брюхом падати…

Але ця розмова не принесла нічого, ані нового, ані вирішального. Мороз має почуття, що вона лише загострила канти його взаємин з вищою владою. Часи Вормана минулися. Там нагорі, видно, переконалися, що скільки вовка не корми, а він все в ліс дивиться, що він для них елемент чужий і єдино, що з ним можна ще зробити, це до кінця як слід використати і десь викинути до ями, як і всіх інших йому подібних.

І його використовують. І ось короткий підсумок: Ухт-Печорський до цього часу невикористаний край, майже освоєно. Радіоактивний промисел номер два дав сім грамів радія. Промисел асфальтиків дав сто сімдесят тонн речовини. Промисел нафти на Ухті, на Кожві, дав чотириста тисяч тонн пального. Інта, Косью, Щугорка й Воркута дали мільйон сімсот п'ятдесят тисяч тонн вугілля. Корабельні дали нових двісті тисяч тонн містоти. Сама Покча за останній сезон дала шістдесят три тисячі тонн, перевиконуючи в загальному плян на одинадцять тисяч тонн. Деревозаготівлі дали три з половиною мільйони стандартів дерева. Побудовано п'ять нових міст з населенням у сто тисяч душ, прокладено сімсот п'ятдесят кілометрів залізниці, вимощено понад тисячу кілометрів дороги, організовано десять великих сільсько-господарських ферм.

Ні, це не блискуче виконання пляну освоєння півночі, бо сюди не враховано затрати енерґії, людей і майна, але треба розуміти і врахувати ті засоби, які були в розпорядженні будівничих. Особливо болючим місцем, як для Мороза, так і для вищого начальства, була нафта. Добитися «другого Баку» так і не вдалося. Девонська ропа, на яку покладалося стільки надій, і яка на початку вибухла таким ефектовним фонтаном, дуже скоро всіх розчарувала. Можливо, це і є головна причина повільного, але певного, упадку Мороза, що неухильно на очах усіх йде до свого завершення. Нема нафти, нема й Мороза.

І друге, чого не вдалося Морозові осилити —

це голоду. Причиною були все нові припливи тисяч і тисяч ув'язнених. Ніякий заплянований харчовий мінімум не міг втриматись, його постійно знижували й знижували, аж поки не доходили до трагічного кінця. Тоді знов починали щось робити, стрілка харчової норми повільно підносилась, але не довго. Доходили до певної точки, на хвилинку на ній зупинялися, щоб пізніше, як тільки появляться нові тисячі в'язнів, стрімголов летіти знов униз. Тягло, тобто коні, спочатку творили виїмок. Спочатку їх годували куди краще, ніж людей, але згодом, невідомо з яких причин, і цих привілейованих підтягнено до загального правила і змушено після денної праці, цілими ночами при жолобі «читати газети» або насолоджуватись березовою січкою, яку один мудрий науковець признав негайно за найповажнішу поживу тяглової сили і радив навіть спробувати її для людей.

Але чим, чим, а харчовим станом, як людей, так і тварин, вище начальство не тільки не турбувалось, а це творило для нього якесь своєрідне вдоволення. Тут вам не курорт! Котлетів закортіло? Наїдать морди прийшли? Під цим оглядом Мороз не міг мати від свого начальства ніяких неприємностей, хіба за те, що весь час намагався цю аномалію якось направити.

Після останньої інспекції Мороза знов викликано до Москви. Вернувся з новим орденом, але разом з тим — чорніший чорної землі. Там дали йому зрозуміти, що його «родинні ідилії», які він останнім часом біля себе розвів, ніяк не ладять з вимогами завдань, що на нього в даному випадку покладаються. Мороз їх зрозумів навіть натякнув, що його обов'язки перед партією і урядом майже вичерпані, і що він нічого не мав би проти того, щоб йому дали змогу відійти від цього діла і зайнятись будь-яким іншим заняттям, як мала і приватна людина. Ті там зробили великі очі, ніби він до кінця стратив усякий глузд і сказали йому, що він, либонь, не перший рік «у дєл» і повинен гаразд розуміти, що «у нас» нема, ані «відійти», ані будь-яких інших «приватних людей», ані взагалі ніяких таких особливих поглядів на подібні справи. Тоді він вдався до закону, мовляв, є ж у нас «вільні люди», яким після відбуття кари дозволяється мати приватне помешкання і утримувати там родину. На це йому сказали, що в його випадку йде не про загальне правило, а про дуже виразний виїмок.

Мороз, що звик реаґувати відрухово, мов проклятий скрегоче зубами і шукає очима, кого б йому роздерти на шматки, але це йому мало помагає. Перед ним дилема виразна: або розлука з родиною, або нове ув'язнення. Існує ще й третя можливість — куля в лоб. Вибирай!

Надворі осінь, кінець вересня; раптово, ніби воно хоче злетіти все нараз, сиплеться з дерев жовте, червоне, бронзове листя; небо старанно криється густими валунами ситих хмар, все довкруги стає суворим, похмурим.

Мороз не знаходить місця ні в своєму танку, ні в своєму літаку, ні на своїх пунктах, ані дома. Проблема його родини виповняє його, як удень так і вночі. Нарешті він радиться з Наталкою, що стала таки депутаткою до верховного совету СССР від Автономної Зирянської республіки, і тепер вона не Наталка, а Наталія Микитівна, і відбуває вона поїздки до Москви так само, як її братчик Іван, у м'якому вагоні, а то й літаком, і засідає у великій колонній залі на сесіях ради разом з іншими депутатами, що чинно і чемно, ніби школярі, у своїх бахматих одягах, сидять рядочками, слухають уважно промов, і завзятюще плещуть у долоні. Місцеві газети заговорили про неї, як про найкращу організаторку господарства АЗССР, з гордістю тим самим поетичним тоном зазначаючи, що за проклятого царського режиму, вона була лише злиденною наймичкою у кулака-експлуататора, а тепер робітничо-радянська влада висунула її на чоло передових людей народу і вручила в її руки кермо управління державою.

— Так що ж, депутатко, — звернувся до Наталки Мороз.

— Не вигоріли твої пляни! Таки не Людмила, а… Віра згубила мене. — Наталка кидає довкруги огненні погляди.

— А ти не кисни, — виривається у неї з серцем.

— Це, по твоєму і все? — каже Іван.

— А що більше? — огризається Наталка.

— Як що більше? То ж депутатка, то ж влада!

— Я така ж влада, як ти астроном, чого дурня корчиш… Знаєш же, як воно у нас водиться…

Все таки домовились, що Наталка поговорить з Мар'яною, Іван не може, просто не може, не знаходить слів. Мар'яна хай краще виїде. Та й для Вірочки буде краще. Хай їдуть. Може це не буде довго тривати, все може змінитися.