Темнота
Шрифт:
Директор Печорського Водного транспорту Малахов у своїй доповіді стверджує сумний факт, що вивезти вугіль з Воркути майже неможливо. Одначе той сумний факт не сміє бути сумним фактом для Івана Мороза. Дарма, що одинокий шлях вивозу воркутського вугілля річка Уса несудоходна. Для Мороза це не факт, а лише дрібна прикрість. Він знає, що раз існує Воркута, раз там копають вугілля, значить мусять знайтися шляхи його вивозу. Горе лише тому, що вугілля почали видобувати перед тим, ніж прокласти туди дороги. Але це вже відома, звична доктрина совєтського плянування, і Мороз цим більше не дивується. Питання стоїть
— А все таки, товариші, Уса мусить бути судоходною.
— Байки, — Малахов.
— Двісті тисяч тонн вугілля, ніякі байки, товаришу Малахов, — веде своє Мороз.
— Хіба так, — каже Малахов, — але принципово…
— Мене, — перебиває його Мороз, — не цікавить ваша принциповість, а конкретне рішення… Значить ви відмовляєтесь вивезти те вугілля?
— Не так ставите питання, Іване Григоровичу!
— Якраз так, — відповідає Мороз. — І я прошу виразної вашої відповіді: так чи ні?
— В такому разі моїм обов'язком спеціяліста сказати — ні, — закінчив своє Малахов.
Після цього Мороз летить до Москви і докладає Ворману.
— А ще й секретар колишній обкому. Самостраховщик. Тремтить за шкуру. Я йому діло, він мені теорію. А коли б навіть не судоходна, то для чого тоді людей гнали і той вугіль копали? То ж Малахов мусів про це подумати, коли запляновував ту копальню?
— Хіба Уса така вже дійсно мілководна? — обережно питає Ворман, бо останній докір стосується також його самого.
— А! Вигадка, — каже Мороз. — А хоч би! Хіба у нас одна Уса? Не справились з гіршим?
— А ти хотів би за те братись? — питає обережно Ворман.
— Що значить хотів би? Я мушу! Вугіль сам не встане і не піде сюди ось до вас з Воркути.
— Ну, гаразд гаразд… — каже швидко Ворман. — А коли я доб'юся згоди в Ягоди передати тобі частини печорської фльоти — не підкачаєш? Пам'ятай! Діло гаряче! Головою пахне. І не тільки тобі, а й мені.
— Даєш! — відповів Мороз.
— Готово! — каже Ворман і встає. — А вечірком прошу до мене, — додає він.
Не з легким серцем вертався Мороз назад у свої сніги, велетенську відповідальність звалив він на свої плечі. Проклята Уса! Зараз по приїзді мусить нею зайнятися. Женуть людей, везуть матеріял. Морози не морози, метелиці не метелиці. І як тільки лід рушив, одразу почали реґуляцію ріки, дарма, що вона як сам чорт, розлилася і рветься вперед. Одночасно з тим Наркомвод надсилає Малахову наказ — на підставі такого то рішення ЦІК наказується передати негайно десять пароплавів і шістдесят барж в розпорядження Мороза. Малахов лютий, це ж бо половина його печорського транспорту, а разом поразка його погляду, але нічого не подієш.
Мороз ніби торжествує, але разом за шкурою лазять мурашки. Сам знає, що Муратов, а не він має рацію, Уса дійсно не судоходна, а особливо влітку, але він негайно викликає відомого Шрага — колишнього політкомісара Московської Пролетарської дивізії ҐПУ, що щось там прошпетив і дістав три роки Ухт-Печорлагу і каже одразу взятись за діло. Шраг прилетів в Усть-Усу, за ним полетіли різні капітани, штурмани, боцмани, техніки, механіки, перебрали пароплави, просіяли команду, обернувши
Шраг почав діяти. Це людина без нервів — величезне шишкувате чоло, сильний синій ніс, здоровенні коров'ячі губи. Гаркнула команда і Уса заворушилася. Вгору тягнуть постачання і техніку, вниз вугіль. У конторах по безлісній Усі потепліло. Люди мерзли до мозку, дерево було на вагу золота і враз море вугілля. Рвуть, крадуть, несуть. Пароплави затинаються. Мороз тисне.
— Ей, Шраг! Плян коркується! — А Шраг відповідає:
— Двадцять барж п'ятий день чекають. Воркута зриває. Нема вантажників. Мороз до Воркути.
— Знаєте, голубчики, зо мною на цей раз погані жарти… — І погнав до причалу амнестованих, караних ізолятором, урядовців управління, залізничних робітників, директорів. Замість звичайних чотириста, на причалі день і ніч топчеться дві тисячі людей. Носили жменями. У ларьках не вистачало харчів, курева. Наглядачі, подібні на саджотрусів, похрипли, але добову норму вантажу доведено до пляну — півтори тисячі тонн. Мороз не їсть, не спить, для нього нема ні дня, ні ночі. І все було б гаразд…
Але проти нього сили природи. В середині літа вода в Усі почала нагло спадати, не допомогла й реґуляція, пароплави й баржі сідають на мілину. Шраг лютує, Мороз лютує. Ні, вони ще позмагаються і побачимо хто виграє. Пласкими катерами підтягали до барж плашковти, з командировок нагнали нові юрби ув'язнених, і почалося пересипання з барж на плашковти, з плашковт на берег, щоб пізніше, коли підніметься вода, все це знов у оберненому порядку повторити. Розвантажені баржі до рівня сімдесят сантиметрів із скрипом, скреготом пропихали через мілини, масивні троси часто не витримували, з пароплавів виривались гаки, у баржах перетинались кнехти, капітани відмовлялись тягнути, але Мороз знай наказував:
— Буксувати! Вперед! — І тягли, і все тягнулось. Мороз сам по клуби у воді — крики, матюки, премії на горілку, залякування карами за саботаж, за зрив, один погляд Шрага і кров у жилах холоне.
До самого жовтня стогнало на Усі, скільки разів кожний кусень вугля побував на лопаті, поки він дійшов до Нар'ям-Мару, але пляну все таки не виконано. Замість сто двадцяти тонн, вивезли всього вісімдесят. Невблаганно наближаються останні дні навігації. На вугіль плюнули. Тепер найважливіше доставити на Воркуту свіжу городину, харчі й технічне приладдя. Без того Воркута вмре. Шраг дістає наказ всі без винятку пароплави караванами тягнути до самої Воркути. Ніби у фільмі із сповільненим рухом, похоронно потягнулись вверх по Усі вантажі. Ні дня, ні ночі, за добу проповзали сорок-п'ятдесят кілометрів, але йшли, але рухались.
А Мороз довбав у радіо без перерви: «Не зважати на шугу! Караван вперед! Завдання партії! Особиста відповідальність!»
Шрагу це зовсім зайве і так усіх у гроб загонить, не вистачає більше снаги, а тут уже сьомого жовтня від Уралу потягнуло різучим східняком, по Усі пішла шуга, потворилось «сало», що з години на годину густішало, налягала густа тьма, пароплави, мов ранені звірюки, ревли в темінь, перед ними від ста до триста кілометрів, там їх напружено чекають, а ходу нема. Кожної дві години Мороз дістає радіограми: