Талант
Шрифт:
– І поспівати немає де: в півчу отець Василь не пускає, театр дошками позабивали… Живеш, як у темниці,- махнула без надії рукою.
Далі раптово хитнула головою, хруснула пучками, і в очах заяскрилася непокійна давня туга, горда, палюча тоска, таємна, невгасима.
– Чого дожидати? Нащо життя? Нащо?
Схилилась до парти, плаче.
Витерла сльози, блиснула очима:
– Знаєте, коли я вперше побачила із сцени стільки перед собою людей, в мені ніби щось огнем загорілось, і я таку силу в собі почула, таку огненну, що аж
Загадалась.
Було це, кажу, всього раз, далі знову погасла. Стала покірна, боязка.
На селі стало тихо. Переговорили люди… вирішили - схаменулась дівчина, за розум береться. Отець Василь - і той пом'якшав. Казав:
– Її одарував господь талантом, щоб вона в церкві прославляла ім'я його святеє, а вона з ним на пляси та на грища - ворога роду людського тішити,- от бог і покарав її за теє. Її зовсім од церкви треба було б одлучити, та бог з нею - хай прийде попрохає - дозволю вже в хорі співати…
Думалось: затихне лихо, поросте травою, позаростають рубці - буде якось жити, а коли справді є в неї той талант, то ще, може, й немарне. Чи то ж мало їх, тих невідомих іскор, в народі, що так жартома, задарма гріють людям серце, темне життя їх окрашають? Не питають ціни тому святому дарові, та й не знають ні болю, ані того жалю…
Думалось…
XIII
І досі воно перед моїми очима, те незграбне будування з соснових дощок та обаполів - народний театр… Довго після того стояло воно із забитими дверима, чорне од дощів, сумне. Вільха, кущі бузини щільно тулились до його, по стінах вився дикий хміль; бур'яном, глухою кропивою стежки позаростали, завелися сичї, плакали ночами. Люди навіть удень минали його, розповідали страшне. Казали, хоч би хто-небудь, добра душа, спалив оту озію. Ідеш мимо, то аж на серці холоне…
А про те, що зчинилось на тому меду в селі Ярках на Другу пречисту, далеко прогула луна.
Вся в золоті сяяла на цвинтарі липа. Саме жовкло тоді на дереві листя.
Увіходимо.
В церкві людей - тиск. Хор свіжих, нагуляних за літо голосів співає бадьоро, шумко, хоч і не завсіди влад. Пригинаючись і ховаючись за чужими плечима, стояла між співаками й Тетяна - вигляд суворий, замкнений, навіть ворожий до людей. Пригнічена, забута…
Кінчали службу.
В церкві стало урочисто, тихо.
Співаки заворушились, захвилювалися, готуючись до концерту. Забринів по церкві камертон. Густо загули баси:
– «Утоли болізні…»
За басами - тенори; далі крадькома увійшло сопрано, вибралося над усіма і раптово згори, з-під церковних верхів, сипнуло на людей дощем гарячих іскор: «…многовоздихающия душі моєя…».
По церкві пішов шелест:
– Хто се? Це тая сама?…
– Де вона, де?
– Ото в білій хустині? А змарніла як! Глянь!
– Цитьте!
Замовкли.
Мов
– «Ти бо чоловіком болізні одгониши і скорбі грішних розрішаєши».- Руки вгору, очі стрілою в небо - криком пронеслося по церкві, жива туга гострою колючкою встромилась людям в груди: - «…Ско-о-рбі розрішаєши…»
Здалося, скрізь із ветхих церковних стін посипався порох. Кам'яні лики святих злякано одлетіли кудись далеко-далеко; здивовані, стурбовані слухають цю живу, невтриману, з грішного світу скорботу, що вперше закричала тут поміж мертвими стінами.
Забувалося, де в церкві вікна, де двері.
Торкнуло щось у груди: «Оце, мабуть, і є той самий талант…»
Тетяна, здавалось, росла. Ніби почувши свою владу над людьми, вона виступила з ряду наперед, стала в гордій, незалежній позі, запишалась. Одчувалася сила. Сила нова, непокійна, жагуча, сила грізна, що од неї торохтіло сухе дерево й чорніла стара позлота в церкві, осипалася, як од вітру. Ось-ось, здавалось, розступляться темні стіни, стане видна далечінь зелена, синє небо та ясне сонце. Вівтар був забутий…
Щось стороннє, настирливе почало густи, шипіти, намагаючись звернути на себе увагу. Дедалі - дужче й дужче.
На клиросі поміж співаками почалася якась руханина, нелад в голосах; один із співаків злякано замахав руками, і хор замовк. Тоді ясно стало чути стриманий, а роздратований, гнівний голос:
– Годі! Замовкніть! Схаменіться! Тут святе місце, тут храм божий. Годі, кажу!
У малі двері з вівтаря визирав отець Василь, блідий, як глина, очі зеленяві, злісні. Дивився на Тетяну й шипів:
– Це ж що за вигадки? Нащо вони мені? Артистів мені не треба. Тут не опера.
Люди нічого не розуміли: перезирались і перешіптувались.
Тетяна стояла рівна, як струна, і, як біль, біла. Помалу почала червоніти й зразу, мов квітка, розцвіла - полуменем зашарілася.
Промовила стиха:
– Що ж я такого зробила?
– Мовчи, грубіянко! Не смій мені суперечити в церкві. Тебе по правилу не слід би було й на поріг сюди пускати.
Очі Тетяни гнівно закурилися. Щось думала. Промовила стримано, проте так, що всі в церкві почули:
– Чого ж то так, батюшко? Мені коси ніде ще не стригли.
Церков завмерла. На селі подейкували, що хтось із селян застукав попа коло своєї молодиці. Хотів косу серпом одтяти - одкупився.
Піп затупотів ногами:
– Вон, негодяйко, з храму!
Тетяна йому грубо:
– Не маєш права, не твоя церква.
Піп:
– Сторож! Сторож! Виведи її звідціля, негідницю!
Рябий бородатий сторож, що стояв коло вівтаря, кашлянув у руки і рішуче став протискуватись до півчі.