Таємнича Африка

Фрайберг Герман

Внаслідок несприятливих життєвих умов серед квісама завжди була велика смертність. Похорон вони справляють дуже урочисто. Померлого кладуть тут же в хатині на ликову мату, навколо якої мовчки стають його жінки. Всі вони розмальовані білою фарбою. Перед заходом сонця з'являється знахар, в обов'язок якого входить відтяти небіжчикові голову, а потім виконати нелегкий обряд — вигнати з нього чорта. Для цього злиденне збіжжя померлого переносять у житло знахаря, де його так старанно «очищають», що від нього нічого не лишається. Принаймні спадкоємцям його ніколи не повертають. Труп у сидячому положенні загортають у мату й опускають у довгасту яму два метри завглибшки. Потім яму засипають

землею, а зверху кладуть голову. Весь посуд небіжчика закопують разом з ним, щоб йому було з чого їсти під час довгої мандрівки в країну доброго духа. Не встигнуть труп прикрити землею, як тихий смуток змінюється просто-таки нестямними веселощами. В селищі зчиняється неймовірний гамір. Чоловіки й жінки збираються на просторому майдані край села і починають танцювати.

Квісама надзвичайно охайні. День вони починають з того, що чистять зуби й рота. За зубну щіточку їм править розщеплена тріска, якою вони старанно вичищають кожен зуб. Цинги тут не знають, бо кожного разу, поївши, не забувають добре виполоскати рота й горло та почистити язика спеціальним пристосуванням.

Для захисту від москітів і мухи цеце квісама натирають тіло тваринним жиром або олією, що має різкий запах. Усі вони мають звичку щодня купатися. Я бачив на річці відгороджені частоколом місця для купання, бо через крокодилів залазити у воду будь-де небезпечно.

Де є крокодили, там десь мають бути й бегемоти. З ними у мене пов'язані цікаві спогади.

Треба сказати, що Умбіла, хоч була ще зовсім дитинчам, виявилась добрячою пустункою. Ми познайомилися з нею у болотах на батьківщині квісама без її згоди, а швидше навіть навпаки. Я чекав кілька днів, поки трапиться нагода для цього знайомства. Нарешті мені пощастило, хоч наша перша зустріч була не зовсім приємна. Винні в цьому родичі Умбіли, в першу чергу мати. Вона охороняла свою донечку як зіницю ока і буквально загрожувала смертю кожному, хто наблизився б до неї. Та я вирішив будь-що не тільки познайомитися з Умбілою, а й украсти її.

Наскільки мені відомо, Умбіла була єдиною дитиною непомірно товстих батьків і, певно, ще лиш народившись, важила десь із двадцять кілограмів.

Я мав намір зловити це бегемотеня для одного європейського зоопарку. На жаль, Умбіла не знала, що жити за ґратами в зацементованому басейні і розважати дітвору значно краще, ніж хлюпатися в брудній лагуні, яка кишить москітами та крокодилами.

Я отаборився на березі Кванзи, порізаному незліченними лагунами. У них ще й зараз живуть величезні стада гуву — тобто бегемотів. Якось уранці я разом з кількома неграми квісама вирушив туди, де люблять збиратися бегемоти. Ми попливли на трьох міцних пірогах униз по широкій річці, а потім завернули в одну з численних лагун, яка так густо заросла болотяною травою та папірусом, що ми насилу просувалися вперед. Моїм супутникам часто доводилося брести по болоту і штовхати човни. Через кілька годин ми вибралися на чисту воду, і я дуже зрадів, побачивши там ціле стадо бегемотів.

Ледь чутний плескіт наших пірог стривожив деяких бегемотів. Інші, пирхаючи, витріщили на нас очі, потім пірнули у воду, знову виринули і втупили в нас погляд. Мабуть, вони вперше бачили людину. За якихось кількадесят метрів від нас бегемотиха бавилася з своїм дитинчам. Вона ніжно гладила його по спинці величезною мордою і весь час намагалася висадити собі на могутню шию. Та незграбне маля щоразу сповзало вниз. Це була кумедна гра. Щоб непомітно наблизитись до маляти, ми запливли у високу траву і зупинилися тут, незважаючи на москітів, які хмарою літали над нами, і величезних потворних крокодилів, що кружляли навколо човнів, ніби вичікуючи, коли їм пощастить проковтнути

нас на закуску до свого сніданку.

Бегемот значно небезпечніший, ніж звичайно вважають, особливо якщо до нього підпливаєш на хиткій пірозі. А захищаючи свою дитину, він стає просто шаленим.

Ми вже були метрів за шість від бегемотихи, як раптом вона перестала пастися і підвела голову. Нас помічено! Наче торпеда, понеслася вона до піроги з неграми. Я вистрілив у повітря, попереджаючи їх про небезпеку. В ту ж мить бегемотиха пірнула під воду. Але вона відразу ж виринула, і — о жах! — важка пірога враз, ніби м'ячик, підскочила вгору над її широкою спиною, а люди — всі п'ятеро — з криком полетіли у воду. Бегемотиха зникла в глибині. Поміж неграми, що, рятуючись, борсалися у воді, плавало зацікавлене маля бегемотихи. А поблизу вже з'явилися зубчасті спини крокодилів. Нам пощастило знову поставити на воду перекинутий човен і врятувати негрів, а один із них, не розгубившись, схопив бегемотеня, що несамовито пручалося.

У таборі ми тим часом поселили маля у розпиляній надвоє дерев'яній бочці і назвали його Умбілою. Умбіла чудово себе почувала в нас і незабаром стала справжньою бешкетницею. Вечорами, перед заходом сонця, коли її родичі паслися на болотах, вона вилазила з нового цементового басейну і починала пустувати. Вона нечутно підкрадалася до нашої карликової антилопи і, здавалося, страшенно раділа, коли бачила, як маленька граціозна тваринка холоне з жаху, вгледівши перед собою її величезну морду.

Умбіла знала всіх мешканців табору і нікого з своїх знайомих не чіпала. Але горе було тому, хто наважувався нас відвідати. Зачувши когось чужого, вона миттю кидалась на нього. Взагалі ж Умбіла була лагідна і довірлива. Під час обіду вона завжди сиділа під столом, поклавши велику голову мені на коліна і чекаючи ласого шматочка.

Спочатку годівля Умбіли завдавала мені чимало клопоту: їй необхідне було молоко, нічого іншого вона не хотіла їсти. Довелося оголосити барабаном, що для Умбіли потрібна «мамка». Наступного ж дня мені пригнали п'ятеро дійних кіз. Тепер бегемотеня могло пити молока досхочу. Ми зливали його в невеликий таз і ставили перед Умбілою. Спочатку я вмочив у молоко пальця і встромив їй до рота, далі вона з задоволенням почала хлебтати сама, і незабаром таз спорожнів.

Умбіла стала улюбленицею табору. Вона швидко росла і з кожним днем гладшала. Чотирнадцять місяців ми доглядали й балували її. І домоглися того, що вона бігала за нами, як собака. Та ось настав час розлучатися. Вантажне судно забрало її в Європу.

Як і у випадку з Умбілою, нам не раз ставало в пригоді «радіо джунглів» — барабан. Доводиться тільки дивуватися, яку складну роль він виконує. Вміти користуватися як слід барабаном навіть для негрів непроста справа. Треба мати добрий музичний слух і вміти так передавати звістку в усіх напрямках, щоб її зрозуміли часом по ледь чутних звуках.

За звичаєм кожен юнак, перш ніж його приймуть у коло дорослих, навчається у когось із старших вести розмову на барабані, але опановують цю науку не всі.

Що швидше рухаються палички, то краще чути сигнали. Б'ють у барабан обома руками. В залежності від змісту повідомлення змінюється ритм передачі. Розрізняють також високі і низькі звуки.

Не в усіх племенах барабани однакові. В Анголі вони зовсім не такі, як у Камеруні. Ними й користуються по-різному: тут — стоячи, там — сидячи. Найуживаніші —щілинні барабани. Деякі мають тільки невеликий квадратний отвір. У пігмеїв за барабан править видовбаний стовбур дерева з щілиною. Є також барабани, обтягнені шкірою. Стінки у них різної товщини. Від цього звук у барабана буває дзвінкий або глухий.