Таємнича Африка

Фрайберг Герман

Один з пітонів лежав на скелі, і вила наткнулися не на м'який грунт, а на камінь Розгорілася боротьба не на життя, а на смерть. Пітон намагався обкрутитися навколо людей, та на їхніх голих, змащених жиром тілах не було як зачепитися, і він щоразу зслизав із них. Жорстока боротьба тривала довго. Брати допомагали один одному звільнитися від кілець пітона, але раз у раз то той, то інший скрикував з жаху, коли холодне, лускате тіло обвивалося круг нього. Поступово пітон слабшав, і нарешті одному з негрів пощастило відрубати йому голову біля самих вил.

Пошуки тривали далі. Наступну змію було добуто іншим методом. Натрапивши на величезного пітона, що сидів у ямі, старий ловець справився з ним

сам. Він просто ступив у яму ногою, і переляканий пітон почав обкручуватися круг неї. Коли змія добралася до коліна, старий ножем відтяв їй голову. Потім звільнив ногу і витяг свою здобич із схованки.

Шкури з пітонів знімали на місці, обережно відділяючи їх від м'яса ножами, зробленими з твердого дерева. Потім шкури вішали в затінку сушитися, а через деякий час — дубили.

Леопарди-сироти

Над безкраїм степом, що дрімав під палаючим сонцем, панував мир і спокій. Та раптом його охопила тривога: стада антилоп, буйволів, жираф, зебр, мавп, навіть леопарди та леви, висолопивши язики, у великій паніці мчали в напрямку річки. Смертельні вороги бігли поряд, зовсім не звертаючи уваги один на одного. Аби тільки якнайшвидше досягти рятівної річки! Навіть ті, що ніколи не бували у воді, — водобоязкі леви та леопарди, нерішучі мавпи, — гнані страхом смерті, кинулися в річку і попливли до протилежного берега. У тварин дуже розвинений інстинкт. До небезпеки ще далеко, а вони вже відчувають її. Загальна втеча тривала недовго, потім настав спокій, загрозливий спокій. Усі здорові й сильні тварини своєчасно добралися до безпечного місця. Лишились тільки плазуни — змії та скорпіони, але й вони намагалися заздалегідь доповзти до якоїсь рятівної щілини.

Я із своїми чорними помічниками стояв табором на пагорку поблизу невеликої річки. Звідти мені було добре все видно. Що ж спричинилося до тривоги і втечі? Глянувши в той бік, звідки тікали тварини, я відразу зрозумів: горить степ! Вітер гнав звідти високі хвилі диму. Вогненна стіна швидко наближалася. Вона підступала з шумом і тріском, час від часу викидаючи вгору, мов прапори, язики полум'я. Незабаром запахло димом і в нашому таборі.

В степу не помітно було жодних ознак життя. Все завмерло. А це що? З густої димової завіси раптом виплигнув великий коричнево-жовтий звір і метнувся до річки. Потім він знову зник у диму. На березі залишився крихітний темно-коричневий пухнастий клубочок. Хвилин за три з диму знову вирвався той самий коричнево-жовтий звір, схожий на велику кішку, і другий пухнастий клубочок опинився на березі. Хоробра мати-леопард втретє плигнула в огонь, щоб урятувати ще одне дитя. Але цього разу вона вже не повернулася.

Не гаючи часу, ми переправилися на протилежний берег до малят. Крихітні безпорадні створіння лазили по голому піску і жалібно нявчали. Даремно чекали вони на свою матір, що так недавно ще бавилася з ними. Мабуть, за цією грою вона й забула про все на світі і тепер заплатила життям за свою необережність. Виносячи з полум'я свою третю дитину, вона, певно, згоріла. Малі леопарди залишились сиротами.

Ми обережно перенесли звіряток у табір.

Там ми хутко влаштували для них постіль у порожньому ящику з-під пива, вимостивши його солом'яними рогожками, якими було обмотано пляшки. Малята зручно вмостилися там і скоро поснули. Отже, постіль для них ми мали. А чим їх нагодувати?

Вкладаючи звірят спати, ми спробували дати їм згущеного молока, якого в нас було досить, але марно. Малі леопарди понюхали молоко і занявчали ще жалібніше. Тепер, поки вони спали, треба було придумати, чим їх нагодувати.

Про

мамку-леопарда годі було й думати. Для Халіми й Офірі, як назвав я сестричку і братика, треба було десь знайти собаку або козу. Легко сказати — знайти, а як її знайдеш серед безкрайого степу, де, крім нас, немає людей? Але навіщо ж тоді моїм чорним помічникам барабани? Ми негайно вдалися до «радіо джунглів», бо були впевнені, що кожен негр, почувши тривожний дріб барабана, який у ясну африканську ніч лине дуже далеко, зупиниться і прислухається.

Я звелів передати: «Нам негайно потрібна дійна коза або собака з щенятами». Ми барабанили майже дві години, не одержуючи жодної відповіді. Та нарешті нам сповістили, що коза є. Тепер я спокійно міг іти спати.

Козу привели серед ночі. А вранці — навіть антилопу. Отже, ми мали аж двох мамок! Коли сиріток витягли з ящика, вони знову жалібно занявчали, певно, з голоду. Я радів, що є можливість нагодувати малят досхочу. Але з козою нічого не вийшло. Незважаючи на те, що два чоловіки міцно тримали її за передні і задні ноги, вона пручалася і відштовхнула від себе малят, які тикалися мордами їй у живіт. Залишалась ще антилопа. Спочатку двом неграм довелось і її міцно тримати, але вона поводилася значно спокійніше. До неї приклали зголоднілих леопардів, і ті скоро почали задоволено плямкати.

Через деякий час між Голунго — так я назвав антилопу — і її годованцями виникла дружба. Я зовсім не сподівався, що антилопа прийме малят як власних дітей, облизуватиме їх і по-материнському піклуватиметься про них. Вона по-справжньому ревнувала сиріт до шимпанзе Конги, яка тоді жила в нас у таборі. У Конги теж раптом з'явилося материнське почуття до малих леопардів. Вона ніжно обіймала їх і пригортала до грудей. Конга, на превеликий жаль Голунго, стала малятам за няньку. Угледівши малят, вона хапала їх і починала шукати в них паразитів. Де ж їй було знати, що у кішок і в усіх їхніх родичів не водяться паразити. Проте Халімі та Офірі це, видно, подобалося.

Конга взяла собі за обов'язок також що вечора чистити ящик з постіллю і вкладати леопардів спати. В нагороду за це вона одержувала від нас те, що найбільше любила, — шматок білого хліба.

Якось малі леопарди зникли. Голунго і Конга стривожено шукали їх, Голунго — щоб нагодувати, а Конга — щоб попестити. Нарешті шимпанзе глухо загукала: «У-у, у-у, у-у!» — Вона знайшла втікачів десь у ямці, куди ті залізли і, міцно пригорнувшись одне до одного, поснули. Конга почепила Халіму на шию, взяла Офірі в лапи і, згорбившись, ледве пересуваючи ноги, притягла їх до табору.

Сироти чудово розвивалися. Вони гуляли навколо табору, причому їх завжди супроводжувала і оберігала Конга. Мавпи шимпанзе — чудові охоронці: вони відчувають найменшу небезпеку. Кращої няньки сиротам годі було й шукати. Що більше підростали Халіма й Офірі, то міцнішою ставала їхня дружба з Кнгою, а на бідну Голунго вони майже не звертали уваги. Малята, так само як і Конга, любили різні витівки.

Якось ми помітили, що в нас зникають найбільші куски м'яса, яке сушилося на сонці. Забивши дичину, ми найкраще м'ясо різали на стьожки ї вивішували сушитися на дротині, протягнутій від намету до найближчого дерева метрів за три від землі. Повертаючись одного разу з полювання, я за кількасот метрів побачив у бінокль на дротині якогось танцюриста. Підійшовши ближче, я впізнав Конгу. Шимпанзе була надто хитра, щоб красти м'ясо у моїй присутності. Але як тільки я йшов з табору, вона бралась до м'яса. Відколи це шимпанзе почала їсти м'ясо? Ні, Конга не їла м'яса, вона крала його для своїх пестунчиків. Отже, Халіма й Офірі вже призвичаїлись до м'яса, а я й гадки не мав про це. Невдовзі вони зовсім відмовилися від молока Голунго і остаточно забули про неї.