Тільки мить
Шрифт:
— Але ж те, про що він пише, повністю відповідає даним палеонтології, — зауважив учений.
— Було б правдивіше, аби його письмо не повністю узгоджувалося з науковими матеріалами… А так виходить, що описані ним тварини і явища природи — матеріал відомих палеонтологічних джерел, а ситуації — плід бурхливої фантазії.
— Вашій версії не бракує логіки, — мовив учений, — а тільки як бути з реквізитом? Наутилоїдів, один із яких у відрі з водою вже доїдає мій обід, на цей момент у природі не існує. Трилобітів — теж. Не кажу вже про пермську мімозу і карбонові листочки, що поприлипали
— Звідки ви знаєте, що існує в природі, а що не існує? — не здавався вусань. — Мабуть, точніше буде сказати: відоме чи невідоме науці.
— Дивно, що все це ви кажете мені, а не я вам, — посміхнувся вчений.
— Поки ви тут розводитесь, що може бути, а що ні, — обізвалась Марія, — Олексі десь загрожує смертельна небезпека.
— Найбільша небезпека, яка йому зараз загрожує, — лівий вус Славка сіпнувся, — це зазнати десь на пляжі сонячного удару.
Марія кинула сердитий погляд на вусаня.
— У тебе все завжди виважене, все вкладається в чіткі логічні схеми, і тому все просто і надійно, — сказала дівчина.
Славко у відповідь тільки всміхнувся. Усміхнувся й Чумак. Він зауважив м’яко:
— Поміркованість — не найгірша вада.
— Якщо тільки від неї не залежить: допомогти чи не допомогти людині, — сказала Марія.
— Зрештою, — мовив Славко, — ти маєш інструкцію, як і що слід зробити, щоб машина Заміховського запрацювала. Отже, виписуй польове відрядження в палеозойську еру та й — гайда! Не забудь тільки вказати, щоб тобі не платили проїзд, бо мандруватимеш на інститутському транспорті.
— А я так гадаю, — сказав учений. — У цій ситуації можливі тільки два варіанти. Перший: Заміховський справді залишився в пермській системі і очікує, поки ми по нього прибудемо; другий: усе це дивовижне розігрування… Якщо дотримуватись першого, то нам слід негайно вирушати по колегу. Якщо ж це розігрування, то Заміховському можна тільки поспівчувати. Адміністрація у нас сувора.
— А чи йому вперше міняти роботу? — зауважив Славко.
Чумак спохмурнів, сказав прикро:
— Ви, Славо, надто праведний… Щоб збагнути Заміховського, треба хоч на мить перебрати риси його характеру… А втім, я не закінчив. То якщо колега, справді, очікує на допомогу, а ми, прийнявши дану ситуацію за розігрування, залишимо його прохання без уваги, він загине.
— Ну, а якщо це все ж розігрування? — в голосі вусаня вчувалася образа.
— Ну й грець з ним, — втрутилась Марія. — Ходімо вже, Мирославе Петровичу, до фізиків по блок живлення.
Чумак не поспішав. Він узяв у дівчини тоненький учнівський зошит — інструкцію до “машини часу” і не кваплячись почав читати. По хвилі сказав:
— Тут пишеться, що клавішу слід натискати о двадцять третій годині, а таблетку приймати не пізніше, як за хвилину до пуску.
— Тобто все це відбувається вночі! — Славко, здавалося, аж зрадів. — Авжеж! Удень вертоліт не стане зависати над інститутським подвір’ям.
— Тут також пишеться, що в машині можуть перебувати одночасно не більше двох людей середньої ваги, — мовив Чумак, все ще вивчаючи інструкцію. — Можна й більше, але тоді не вистачить пального на зворотну дорогу… Втім, усе залежить від довжини часової відстані.
Озвалася Марія:
— Отже, Славко, можеш бути спокійним. Третього місця в машині немає, і тобі не доведеться ризикувати.
— Немає й другого, — зауважив учений, не підводячи голови від інструкції. — Адже на зворотному шляху в машині вже буде не двоє, а троє. А втім, стривайте… Після того, як натиснеш на клавішу, залишається ще одна хвилина, впродовж якої можна зачинити двері ззовні, і машина сама опиниться там, звідки її прислав Заміховський. Отже, нікому з нас не доведеться ризикувати.
— Крім Заміховського, — сказала Марія, — який залишився сам на сам з хижаками пермі.
* * *
Чумак, мить повагавшись, натис на масивну бронзову ручку. Важкі двері відчинились легко і безшумно, впустивши його в тамбур парадного. Крізь скло внутрішніх дверей він побачив вахтера, що сидів за письмовим столом і читав. Світло нічника вихоплювало з сутінок тільки книжку і руки вахтера — нерухомі і важкі, ніби вирізьблені з того ж дуба, що й двері парадного входу. За мить руки ворухнулись, вахтер підвів голову, тоді, старечо зіп’явшись на ноги, пішов відчиняти.
На подвір’ї було незвично тихо, тьмяний паралелепіпед лабораторії освітлювався тільки місячним сяйвом. Прислухаючись до своїх кроків, звук яких відлунював у порожнечі двору, Чумак подумав, що дав утягнути себе в дивовижну гру, в якій можна брати участь, лише відмовившись від здорового глузду і ставши на шлях умовності. А ще йому подумалося: те, що зараз зветься “здоровим глуздом”, раніше теж було умовністю. Хіба мало люди колись понавигадували килимів-літаків, люстерок, дивлячись у які, можна бачити предмети як завгодно далеко? Але умовність умовністю, а в Чумака й досі боліли руки від важезного блоку живлення, який вони ще завидна доправили сюди зі Славком з фізичного корпусу. Але перед тим він мав не дуже приємну розмову з керівником групи науковців, у яких Заміховський виманив (за словами керівника) реактор найновішої моделі. Тільки з поваги до Чумака, а також у зв’язку з тим, що реактор (хоч і порожній) усе ж повернули, керівник дозволив їм узяти блок живлення.
Вчений відчинив двері лабораторії. Його ніс уловив запах чогось їстівного, смачного. Ввімкнувши світло, він побачив на столі дві каструлі. Отже, Марія не сумнівалася, що “машина” сьогодні кудись помандрує. Знадвору почулися кроки. Від чорного входу прямував Славко.
— Я виглядаю вас уже півгодини, — мовив він, наблизившись.
Славко, мабуть, сидів у секторі біля вікна, не вмикаючи світла.
— Чого ви прийшли? — запитав Чумак.
— Щоб натиснути на оту клавішу.
— Але ж ви не вірите.