Суєта

Карпенко-Карий Иван Карпович

Явдоха. Тут і чорне й червоне рядком, як смуток і радощі йдуть рядком у житті!

Василина, підспівує веселий мотив.
– Я люблю тілько веселе! Цур йому, тому смуткові!

Явдоха. Мало яких дурощів чоловік не любить?... А як би не було смутку в житті, то люде не знали б ні веселощів, ні радощів! Тільки через те, що смуток є, радощі та весе­лощі любі чоловікові.

Василина. Може, може! І справді, як би цілий день раз-у-раз співати та танцювати,

то, мабуть, би обридло! Їй-Богу, Явдохо, ти фільозоф!

Явдоха. Що то це за фільозоф, скажи, будь ласка? Я чула це слово не раз від свого Карпа.

Василина. Та цур йому!... Я не вмію розказати. (Підспівує.)

Явдоха. Отакої! Училась вісім літ і не знаєш, що то за фільозоф! На віщо ж говорить, коли не знаєш?

Василина. Та це трудно розказати... це... це... Як би тобі сказати?... Ну, такий дуже розумний, мудрий чоловік!...

Явдоха. А я думала, що це дурень! Тер­піть не можу таких слів, що не можна знати, що воно!... Карпо, як скаже іноді таке слово, - то я аж сердюсь. Не говори, будь ласка, міні учених слів!

Василина. Ну, добре, добре! Я й сама їх мало знаю. (Підспівує весело.)

Явдоха. Чого це ти сьогодня на одній ніжці скачеш?

Василина. Мені так весело, так весело, що приїдуть учені, інтеліґентні брати...

Явдоха. От ти і знову вперла якесь слово, що й не виговорю! Будь ласка, не говори та­ких слів, бо я їх терпіть не можу.

Василина, сміючись, цілує Явдоху.
– Не буду, не буду!

Явдоха. Коли вчений чоловік отакі слова говорить простій людині, то він дурень!... От міні подобається Іван, він ніколи таких слів не говоре.

Василина. Бо не зна!... Недоучка! Чотирі місяці, кажуть, лежить і за холодну воду не візьметься.

Явдоха. Щось дума. А він розумний і добрий. Мало говорить, а розумний.

Василина. Де там!... Лінивий, зовсім не вчився... От брати: Михайло, Петро - вчені, а як учені, то й розумні.

Явдоха. Ти цього не говори. Карпо каже, що на світі багато є вчених дурнів.

Василина. Не повірю, щоб учений був - дурень!... От у тебе гарно тут, як у віночку. Хата нова, три кімнати, комора й пекарня; а в нас хата старомодня, на дві половини, стеля низенька, долівку треба мазати мало не що­дня, а тато не хотять нової ставити.

Явдоха. А на віщо даремно втрачатись?

Василина. Добре тобі казати: даремно, коли вам поставили нову хату! А в нас... от приїдуть брати, то ніде й спати покласти.

Ябдоха. Будуть тут спати. Це ж я для них прибіраю кімнату.

Василина. Ну, Петро хоч і скінчив науку, та ще, можна сказати, студент - де

покладеш, там і спатиме; а Михайло скоро буде статський совітник, треба ж його приняти достойно!

Явдоха. Хіба вони, думаєш, тут довго будуть?

Василина. А з місяць.

Явдоха. Ніколи у світі! Грошей попросять, та й подадуться в город! Вони й перше, на канікулах тут послідні годи не жили, а то що б тепер... де вже там! Учених дітей не вдержиш біля невчених батьків. Їм тут нудно буде: день-два, та й повтікають!

Василина. А знаєш, сестро, ти правду го­вориш! І я вже нуджуся!

Явдоха. Сидіть без діла нудно!

Василина. А все-таки, я думаю, як би в пас був такий будинок, де можна б гарно розміститись, що б кожному окрема кімната, щоб ніхто не заваджав, то вони б тут довше побули.

Явдоха. А хто ж їм буде заваджать: у нас будуть спать, у батьків обідать. По обіді, за­хотів, віконницю зачинив - спи; а вечером, по холодку на проходку - так, як і в городі!

Василина. Ой, тісно, тісно в нас...

Явдоха. Ще ж то не жонаті, та вже тісно; а як поженяться на таких панянках, що й ні приступу, тоді вони й носа сюди не покажуть.

Василина. А вже ж! Треба строїти нові, великі горниці - це не прості люде, що як нема де в хаті, то ліг у клуні, або на дворі; - таких дітей не можна приймати у прадідів­ській мужичій хаті.

Явдоха. Що ж? Заложить землю у банк, та построїть для приїзду вчених синів палац - саме по-хазяйськи!

Василина. От ти вже на сміх мене підні­маєш; а хіба ж я не правду кажу?

Явдоха. Бо й, справді, сміюся! Як же не сміятись? Для чого ставити братам буди­нок, коли вони тут жити не будуть? А от як ти вийдеш заміж, та будеш тут із чоловіком жить, то тобі поставлять гарну хату, кращу, ніж у нас.

Василина. Коли це буде! Я ще на курси поїду вчитись.

Явдоха. Вигадай! Буде вже вчитись, пора заміж! От у осени вертається з Петербургу Гупаленко: багатий, 1000 десятин у батька, гарний, як намальований, і унтер-офіцер, ка­жуть. (Василина регоче.) Чого регочеш? Я чула, батько його хоче тебе сватать за Тараса - його Тарасом звуть.

Василина. Чудово, чудово! Унтер-офі­церша! Ха, ха, ха!

Явдоха. Не хочеш за Гупаленка, так Де­мид Семенович, як зачує, що ти вже скінчила гімназію й дома, зараз і з’явиться тут.

Василина. Пхе!... Сільський учитель!

Явдоха. А ти хто? Не пхекай краще! Ну, Гупаленка я не знаю, чула тілько, що краси­вий, а Демид, так і пошукати такої пари: гар­ний, молодий, хорошого роду й закоханий у тебе. Чого тобі ще треба?