Студент

Винниченко Владимир Кирилович

— Бачте! — повернувся чоловік до всіх.— Ось приятелі ваші... Вони когось шукають тепера, ворога свого шукають.— Чоловік посміхнувся.

— Так оце вони?..— виступив наперед дід.— Ще приїхали? Мало їм нашого лиха?!

І очі йому дивились люто й чекаюче.

Коні, фиркаючи, підбігли до самого гурту.

Стражники, підбираючи поводи, пильно шукали чогось очима і, не здоровкаючись, мовчали.

Чужий чоловік важко дихав і дивився на них. Очі його зустрілись з очима переднього стражника, і той в мент привстав

на стремена і скрикнув:

— Го! Є... Тут!.. Ось!

Два інші стражники зразу повернули голови й подивились за його рукою.

— Він?

— Він, сукин син!.. Ану, марш за нами! Чужий чоловік стояв і не рухався, права рука йому глибоко була засунена в кишеню.

Люди то здивовано, то хмуро подивлялись на стражників, на чужого чоловіка, один на одного. Враз наперед виступив дід.

— Вам кого треба? Мене? Нате!.. Стріляйте...

І дід виставив розхристані груди, жовті, як старий віск.

— Отойді, дєд, нам треба ось його... Ступай за нами. Чужий чоловік повернувся до людей і глухо спитав:

— Оддасте мене їм?

Серед гурту заворушились. Зачулось бурмотіння, а далі крики:

— За що його забирають? Не дамо!.. Геть!

Стражники хапливо й мовчки зняли з пліч винтовки й наставили проти гурту. Трохи затихло.

— Дасте студента? Чи ні?.. Говоріть! — крикнув передній і гидко вилаявся, злісно й з полегшенням.

— Студента? Якого студента? У нас нема студентів!.. Всі умить повернулись до чужого чоловіка і стали дивитись на нього. І лиця їм зразу стали чужі, холодні, з цікавими, пильними очима. Стражники присунулись ближче.

— Ні, браття, я таки студент. Вони мене шукають, я знаю,—глянув на стражників чужий чоловік, і молоде лице його покрилось тінню.

— Студент? — повернувся до нього дід і близько нахилився вперед.— Ти студент?.. А ти ж що тут говорив? Що брехав тут?

Лице чужого чоловіка спалахнуло:

— Брехав? Я ? Так ви не вірите мені? Так ви не вірите моїм сльозам? Ви їм не вірите? Ну, говоріть! Скажіть, кому вірите!

— Вовчі сльози! — буркнув хтось позаду. Чоловік повернув туди голову.

— А хто хати запалив?

Очі чужому чоловікові поширились.

— Так то я запалив їх?! Я, що кров свою оддав би, щоб загасити їх? Я, я?.. Та що ви, люди?! І ви вірите?

Він безпомічно озирнувся, з одчаєм провів поглядом по лицях: лиця хмуро, недовірливо, вороже дивились на нього.

— Та ви ж плакали тільки що?! Ви ж...

— Ну, довольно!—крикнув раптом передній стражник і натягнув поводи.— Ступай за нами. Ми тобі покажемо сльози.

— Гайда!.. Марш!.. Живо!

І він вдарив коня в бік.

Чоловік вмить вихопив праву руку з кишені і виставив її наперед: в руці блиснув на сонці револьвер.

Серед гурту пройшло шепотіння, а стражник раптом потягнув поводи до себе й закричав:

— Ану, стрельни! Ану, стрельни тільки!

Чужий же

чоловік дрижачою лівою рукою потер лоба, потім, повернувшись до людей, з болючим непорозумінням повів по них очима й закричав:

— Та не може, не може ж цього буть! Як ви можете не вірить мені? Чим же доказать вам?.. Глядіть!

Він підніс руку з револьвером до виска, вона злегка здригнулась, і револьвер блискав. В гурті хтось ойкнув.

— Глядіть: на ваших очах я прострілю собі голову, щоб ви повірили мені. Тоді повірите? Повірите, що не ворог я вам?

— Брешеш, не застрелишся! Бий його, студента!

— Не застрелюсь? — хрипко крикнув чоловік, і лице йому враз стало блідо-синім.

— Ви хочете, щоб я доказав вам? Хочете? Правда?

Стражники про щось шепотіли між собою. Чоловік безсило пустив руку і, важко дихаючи, поширеними, божевільно-напруженими очима водив по гурту.

— Та що ви його слухаєте! — раптом стрепенувся дід.— Жили йому вимотать... Жили йому!!!

— Стражникам його! Бреше! Розжалобить хоче!.. Бери його!

І всі заворушились, але зараз же знов закам'яніли: чоловік підніс руку до виска. Підніс і зупинився.

— Брешу? — хриплим шепотом промовив він.—Брешу?

І раптом очі йому стали дикими, круглими, рука задрижала, потім застигла коло виска, здригнувся револьвер, і вмить вибухнув вистріл. Чоловік криво хитнув головою і сторчка упав лицем униз.

Люди закам'яніли. Потім схаменулись, з жахом кинулись до чоловіка: нахилялись до нього, пили очима його кров, що мішалась з водою й брудом землі, одхилялись і стурбовані говорили, дивились в очі один одному і знову звертали свої очі на чужого чоловіка. А від його, від крові цього чужого чоловіка, від задубілих рук його ішло їм в душі гострим туманом те, чого він ждав від їх: вони вже вірили йому.

Від чоловіка підвівся й стражник.

— Помер,— з жалем хитнув він головою.— Ну, щастя його!

Серед людей пройшла похмура тиша.

— Тобі б такого щастя! — глухо кинув хтось іззаду.

— Голубчику наш!..— схлипнуло з другого боку.— Занапастили чоловіка!

Небо було ясне, тихе, велично-спокійне; а серед пожарища в бруді над трупом стояли люди з темними, хмурими лицями, з понуро-злісними поглядами.

— Я тобі покажу там,— зазирнув через голови стражник.— Ану, вийди сюди!

Люди заворушились — між ними пролазила наперед сива голова діда.

— Де вони? Де? — гострим, скляним, божевільним поглядом шукали дідові очі.— Давай їх сюди!! Це? — зупинився він на стражникові, простягнувши жовті кістляві руки, став насуватись на нього.

— Одійди, діду!..— стурбовано промовив, одсовуючись назад, стражник.

— Це вони? — рівно, не звертаючи на слова його уваги, сунувся дід, і пальці його скручувались і тяглись до стражника.

— Діду! — крикнув стражник: — Одійди, кажу!