Історія Лізі
Шрифт:
Лізі ризикнула ще раз подивитися на Аменду. Сльози струменіли по її щоках. Можливо, сльози й не падали на ті кам’яні лави, але людина, у своєму жалюгідному людському стані, мабуть, не могла без сліз.
— Я знала, що скоро відійду, — сказала Аменда. — Весь час знала про це, коли ми були в кабінеті Скота… весь час, поки я писала ті цифри, які нічого не означали, в тому ідіотському маленькому блокноті, я знала…
— Той маленький блокнот виявився ключем до всього, — сказала Лізі, згадавши, що рожеві троянди, а також mein Gott були виписані там акуратними друкарськими літерами… щось подібне до послання у пляшці. Або ще один бул — Лізі, я тут, прийди і
— Ти справді так думаєш? — запитала Аменда.
— Справді.
— Диво та й годі. Ці блокноти подарував мені Скот, ти знаєш, — можна сказати, запас на все моє життя. На мій день народження.
— Справді?
— Атож, за рік до своєї смерті. Сказав, вони можуть стати мені в пригоді. — Вона видушила з себе усмішку. — І схоже один із них таки став у пригоді.
— Авжеж, — сказала Лізі, намагаючись пригадати, чи справді mein Gott був написаний після всіх інших позначок, маленькими чорними літерами, під самою торговельною маркою блокнотика. Коли-небудь вона, можливо, це з’ясує. Якщо, звісно, вона й Аменда виберуться з цієї халепи живими.
4
Коли Лізі пригальмувала машину на околицях Касл Рока, готуючись звернути до офісу шерифа, Аменда схопила її за руку й запитала, що, в Бога, вона збирається робити. Вона вислухала відповідь сестри з великим подивом.
— І що маю робити я, поки ти писатимеш свою офіційну заяву та заповнюватимеш свої форми? — запитала Аменда тоном, у якому звучала ядуча іронія. — Сидіти на лаві перед відділом реєстрації тварин у цій піжамі з виваленими назовні цицьками та всім іншим? Чи, може, ти думаєш, що я сидітиму тут і слухатиму радіо? А як ти станеш там пояснювати, чому прийшла боса? А що як хтось із Ґрінлона вже зателефонував у департамент шерифа й попросив вистежити вдову письменника, яка приїхала навідати свою сестру в тому маєтку для обраних, а тепер обидві зникли?
Лізі, як сказав би її батько, що не відзначався надто гострим розумом, мала таке відчуття, ніби її зненацька вдарили по голові мокрим мішком. Вона так зосередилася на своїх зусиллях привести Менду додому з Країни Ніде та розв’язати проблему Джима Дулея, що зовсім забула про їхній нинішній стан напівроздягнутих жінок, не кажучи вже про можливі наслідки їхньої Великої Втечі. Саме в цю хвилину вони зупинилися на похилому паркувальному майданчику перед кам’яницею департаменту шерифа — ліворуч від них тепер стояла патрульна машина державної поліції, а праворуч «Форд-Седан» із написом ДЕПАРТАМЕНТ ШЕРИФА ОКРУГИ КАСЛ-КАУНТІ, і Лізі несподівано відчула гострий напад клаустрофобії. Назва однієї з пісень кантрі зненацька зазвучала в її голові «Про що я думала раніш?»
У принципі, чого вона мала боятися — вона не була втікачкою, Ґрінлон не був в’язницею, а отже, й Аменда не була в’язнем, але її босі ноги… справді, як вона могла б пояснити, чому на її довбаних ногах немає ані взуття, ані шкарпеток? І…
«Я взагалі нічого не думала, я лише дотримувалася послідовності своїх кроків. Як ото готують страву за якимсь рецептом. Так, ніби я гортаю куховарську книгу й знаходжу наступну сторінку білою».
— Крім того, — правила своє Аменда, — слід подумати й про Дарлу та Канті. Ти все добре зробила сьогодні вранці, Лізі, я тебе не критикую, але…
— Ні, ти мене критикуєш, — сказала Лізі. — І правильно критикуєш. Бо якщо ми й не вклепалися ще в халепу, то незабаром уклепаємося. Я не хотіла б приїхати до твого дому надто рано або залишатися там надовго, якщо Дулей стежить за ним також…
— А Дулей про мене знає?
І якщо туїція мене не обманює, то ви маєте таку собі психовану сестричку, до якої ви теж поспішаєте, хіба ні?
— Я думаю… — почала Лізі й одразу зупинилася. Такий ухильний спосіб констатації тут не годиться. — Я знаю, що він знає, Мендо.
— А проте він не Карнак Великий. Він не може
— Так, але я не хочу зустріти копів також. Я не хочу, щоб вони до цього були якось причетні.
— Їдьмо до Панорами, Лізі. Ти знаєш, до Чудової Панорами.
Чудовою Панорамою місцеві жителі називали місцевість для пікніків, звідки відкривався вид на озеро Касл-Лейк та на басейн Літл-Кін-Понд. Це було біля входу до Центрального парку Касл Рока, й там було багато майданчиків для паркування і навіть кілька портосанів. [70] І дуже ймовірно, що наприкінці дня та ще з грозою, яка наближається, там нікого не буде. То було дуже добре місце для того, щоб зупинитися, подумати, оцінити свої можливості й убити трохи часу. Мабуть, Аменда і справді була генієм.
70
Певно, йдеться про території для відпочинку, забезпечені санітарними вигодами, які обладнує компанія «Портосан».
— Тікаймо-но з центральної вулиці, — сказала Аменда, стягуючи на горлі комір своєї піжами. — Я почуваю себе, як стриптизерша в церкві.
Лізі обережно звернула в бічний провулок — тепер, коли вона якнайменше хотіла мати якісь справи з департаментом шерифа, вона сповнилася абсурдною впевненістю в тому, що неодмінно втрапить у якусь дрібну дорожню аварію, перш ніж устигне залишити позад себе всі машини, з якими вона могла б зіткнутися — і взяла напрямок на захід. Через десять хвилин вони вже були перед знаком, на якому було написано
5
Автомобіль Лізі був ЄДИНИМ на паркувальному майданчику, а територія для пікніків була безлюдна — ніде не видно було навіть жодного гультяя з рюкзаком за плечима, очманілого від прогулянки на свіжому повітрі (або від горілки «Золотий Монпельє»). Аменда підійшла до одного з пікнікових столів. Підошви її ніг були рожеві, й навіть у світлі сонця, що сховалося за хмари, її голизна просвічувала крізь зелену піжаму.
— Амендо, ти не боїшся…
— Якщо хтось прийде, я швиденько сховаюся в машину. — Менда подивилася через плече і сяйнула усмішкою. — Спробуй тут прогулятися — трава просто облягає ноги.
Лізі навшпиньки пройшла по асфальту й ступила на зелений килим. Аменда мала рацію — трава облягала ноги, сестра виловила чудову рибу зі Скотового озера слів. А західний краєвид був справжньою втіхою для очей і серця. Грозові хмари скочувалися до них крізь вищерблені зуби Білих Гір, і Лізі нарахувала сім темних плям там, де високі гірські схили були намочені рясним дощем. Осяйні блискавки спалахували всередині чорних штормових кучугур, а між двома з них, сполучаючи їх, наче фантастичний казковий міст, зависла подвійна райдуга, що вигнулася дугою над горою Кранмор, утворюючи синю амбразуру з нерівними краями. Поки Лізі спостерігала, ця амбразура закрилася й відкрилася інша, над горою, назву якої Лізі не знала, і райдуга з’явилася знову Під цими хмарами озеро Касл-Лейк здавалося брудною темно-сірою плямою, а басейн Літл-Кін-Понд був схожий на чорне око мертвої гуски. Здійнявся вітер, але на диво теплий, і коли її волосся відірвалося від скронь, Лізі піднесла вгору руки, ніби наготувалася полетіти — не на чарівному килимі-самольоті, а на звичайній алхімії літньої грози.