Сріблясте марево

Стась Анатолій Олексійович

— А твоє село?

— І села вже немає. Тільки море. І кручі. І кручі…

Ми з Юрком стоїмо на палубі і дивимось туди, де видніється берег, І не віриться… Не віриться, що все те було: непорушні німецькі машини, “рама”, що хилиться на крило, падає у плавні, хатина над урвищем, охоплена полум’ям, ніч, постріли і… зошит у коленкоровій палітурці. Може, мені примарилось тоді? Може, то був сон?

Ми прислухаємось до плескоту хвиль за бортом. Там, де море зливається з небом, підіймається густа хмара. Буде дощ. Я знаю — буде, бо кляте плече, в якому й досі сидить куля, завжди ниє на негоду.

Сині

кручі віддаляються від нас. А низько над водою летять і кигичуть чайки.

ВУЛИЦЯ ЧЕРВОНИХ ТРОЯНД

1

З чверть години він топтався біля собору святого Антонія, присідав, клацав затвором фотокамери. Потім запалив сигару, неквапно перейшов на протилежний бік вулиці і попрямував униз, до набережної, де плюскотіли на гранітних приступках каламутні хвилі з райдужними плямами нафти.

Галей ішов за ним.

Капелюх із пером та синій плащ виднілися весь час попереду. Перехожих було небагато, Галей не боявся загубити з поля зору його приземкувату постать.

Біля кафе “Мідна підкова” він зупинився. Постояв, наче роздумуючи, а може, пригадуючи щось, — і рішуче штовхнув двері. Галей чекав на нього під каштаном на тротуарі. За склом широкого вікна видно було його обличчя: ніс із горбинкою, товсті губи, коротке сиве волосся.

Нічого, крім нетерпіння, Галей не відчував — ні злості, ні ненависті, почуття притупилися, пригасли. Одне нестримне бажання штовхало Галея: йти за ним слідом, йти, доки він, нарешті, прийде кудись. Про те, як буде діяти далі, Галей просто не думав.

Годину тому, проходячи повз колонаду оперного театру, Галей мимохідь поглянув на автобус якоїсь туристської фірми. Величезна, як вагон, машина щойно зупинилася. І Галей побачив його. Він виходив з автобуса. Чому виходив лише він, а більш ніхто з пасажирів, крім нього, не вийшов, Галею було байдуже. Вгледів його і одразу ж упізнав. Усе інше не мало значення. Упізнавши, рушив слідом за ним.

Біля готелю “Атлантик” Галей наздогнав його і майже порівнявся з ним. Прозорі двері закрутилися, розкидаючи снопи сонця. Доки Галей, мружачись, проходив через вестибюль, синій плащ уже замаячив біля ліфта. Хлопчик у піджачку з позументом відступив убік, пропустив Галея і на льоту вхопив чайові — за те, що затримав на кілька секунд кабіну.

Тепер вони стояли поряд. Він ковзнув по обличчю Галея байдужим поглядом. Його очі неначе вицвіли, він постарів, дуже змінився на виду за двадцять п’ять років. Дивуючись із власного спокою, Галей нібито збоку, як непричетна до всього людина, спостерігав за чоловіком у тірольськім капелюсі. І за собою також.

Ліфт зупинився на вісімнадцятому чи дев’ятнадцятому поверсі. Портьє подав ключа. Коли він відімкнув двері, Галей йому не дав зачинитися зсередини.

Побачивши

Галея на порозі, він поблажливо усміхнувся, видно, чекав вибачення за помилкове вторгнення в чужий номер.

— Вас іст дас? [1]

Галей ступив крок уперед і сказав:

— От ми й зустрілися.

— Тут якась помилка, мосьє. Не маю приємності знати вас, — мовив він стримано.

Голос у нього залишився той самий, цей баритон запам’ятався Галею на все життя…

— Помилка? — Галей причинив двері. — Ні, не помилка. Просто випадковий збіг обставин та й тільки.

— Мосьє, ви заблукали. В цьому номері мешкаю я, я один і більш ніхто. — Він підвищив тон.

Галей кивнув.

1

Що це означає? (нім.).

— Тим краще. Ми поговоримо спокійно.

— Ага… Розумію. Але, мосьє, мушу вас запевнити, що ви даремно витрачаєте час. Я — іноземець, перебуваю у вашому місті як турист. Мої папери в порядку. Якщо ви із поліції, то можу додати: контрабандою не займаюся, вашому відомству немає підстав тривожитися…

— Заткни пельку, Штуленце! — сказав Галей і побачив, як він сполотнів.

— Не розумію, мосьє, чому раптом…

— Сядь!

Товсті губи вмить стали безбарвними, затремтіли. Галей узяв його за барки, — щось луснуло, — жбурнув у крісло.

— Мосьє, як ви смієте?..

— Замовкни! — Галей стояв перед ним. Уже не було байдужості, в тілі напнулися і забриніли тугі струни. Саме цього Галей боявся — щоб не розгулялися нерви, — але вгамувати їх не було сили. Глухо промовив, нахиляючись: — Уважно придивися, Штуленце, не дурій від страху. Ну то як, упізнав мене?

У чоловіка, якого Галей назвав Штуленцем, по щоках і підборіддю збігали краплини поту. Але він не впізнавав… Галей бачив, що той не пам’ятає його. Та не мавсумніву: пригадає, от-от пригадає.

— Я гукну портьє… Що вам треба від мене, хто ви такий?

— Два роки тому я прочитав у газеті про одного дивака, який начебто марить відкрити джерело “абсолютної енергії” і заради цього пускає на вітер величезні кошти. Його звати Мельцер. Чуєш? Мель-цер! Так-от, Штуленц. Я хочу знати адресу Мельцера — місто, вулицю, квартиру, телефон. Повну, точну адресу! Маєш три хвилини на і роздуми. Три хвилини й ані секунди більше!

Аж тепер він по-справжньому відреагував на слова Галея. Такого обличчя, мертвого, без кровинки, Галей ще ніколи не бачив. Можливо, у нього було хворе серце. Йому забракло повітря, він його хапав, хлипаючи відкритим ротом, доки, нарешті, вичавив із себе:

— Ти… ви помиляєтесь, я не знаю ніякого Мельцера… |

— Питаю востаннє: його адреса? — Галей випростався.

І в цю мить Штуленц упізнав…

— А-а-а-а!..

Короткий крик відчаю, крісло від’їхало вбік. Як бугай, головою вперед, він кинувся на Галея.

Майже інстинктивно Галей ударив знизу вгору. Капелюх з пером покотився по підлозі. Голова Штуленца смикнулася, він поточився, силкуючись ухопитися за що-небудь, і майже повис на шторі, що затуляла двері на балкон. Знадвору в номер війнуло свіжим повітрям.