Сріблясте марево
Шрифт:
— Логічно, — погодився полковник і стомлено запитав: — Які ж ваші пропозиції?
— Послухаємо, що скаже завтра затриманий. Поки що ми не знаємо головного: для чого йому потрібен був Вепр. Ну, а тоді доведеться поговорити з Горішнім відверто, підготувати його на випадок появи нових “гостей”.
На обличчі Шелеста промайнула тінь. Він міцно стулив губи, замислився. Сива голова схилилася на бік, сперлася щокою на твердий кулак. Оголилося зап’ястя руки. Рожевий широкий рубець спускався від долоні вниз, ховаючись в рукаві білої сорочки.
Було пізно. Кабінет поринув у сутінки. За вікном на небі проплив тремтливий трикутник барвистих зірок, почувся розмірений гуркіт
“Десята година”, — подумав Петришин і тихо підвівся. Хотів викликати для полковника машину.
Зарипіло крісло. Шелест неголосно заговорив:
— Був у мене друг. Столяр зі Львова. В один день приймали нас в партію. Сиділи в одній камері в “Бригідках”. Хороший товариш був, кришталевий комуніст… Під Гвадалахарою франкісти викинули білий прапор. Сергій і я пішли до їхніх окопів як парламентери. Йшли без зброї, на повний зріст, відкрито. Фашисти вдарили з кулемета за якихось сорок кроків. Я приповз назад, обливаючись кров’ю, а Сергій залишився лежати на кам’янистій землі. Ми були молоді. Ми тоді ще не розпізнали до кінця підлоти тих, хто стоїть по той бік барикад. За довірливість розплатилися дорогою ціною, втратили такого бійця… Людям треба вірити. Але спочатку варто переконатися, що вони люди. Ви слухаєте мене, Арсене Тарасовичу? — в голосі полковника забриніли металеві нотки. — Почуття свої кладіть на одну полицю, а тверезий розсуд — ка другу. Я розумію вас. І я не маю нічого проти Горішнього. Спіткнувся хлопчисько в юності, що ж, на смітник його, чортом на нього дивитися все життя? Неправильно! Але не поспішайте, майоре, з відвертістю. У Горішнього ще все попереду. А перевірити його доведеться. Доручіть лейтенантові Валігурі…
Настирливий дзвінок перебив полковника. В темряві клацнув важіль.
Секунду Шелест слухав спокійно. Потім рвучко встав.
— Що?! На мосту? Та не мимріть, ви! Доповідайте як слід…
Тривога в голосі Шелеста передалася Петришину. Він відчув — сталося щось неприємне. Мимоволі майор теж підвівся, прислухаючись до кожного слова.
— Комендант піде під суд, — тихо кинув у трубку Шелест. — Треба було попередити мене. Значить, жодної надії? Так… Буду. Чекайте.
На столі спалахнула лампа. Світло впало на полковникове обличчя. Очі його палали гнівом. Кинувши трубку, він пішов до вішалки, взяв пальто. Глухо пояснив:
— Кібець розбився на смерть. Проїжджали мостом, він викинувся з п’ятнадцяти-метрової висоти. Його везли у відкритому газику. Комендант, бачите, спецмашину розпорядився фарбувати… Завтра, майоре, Кібець уже нічого нам не скаже. Одягайтеся, їдьмо.
На маленькій станції
Кожен, хто подорожував залізницею через Київ і далі, на південний схід від Дніпра, неодмінно проїжджав невелику станцію Даньки. Охайний будиночок вокзалу потопав у зелені пишних акацій, у густому плетиві дикого винограду, а взимку, одягнувши біле вбрання, дерева і виноград ховали будиночок напівпрозорою ніжною пеленою. Тільки фасад вокзалу весело сяяв уночі квадратами широких вікон, що кидали на перон яскраві пучки світла.
Вдень на станції майже завжди було безлюдно. Життя починалося тут звечора. З першими вогнями затишний зал заповнювали пасажири з валізами, рюкзаками, кошиками. Три швидкі поїзди далекого напрямку проходили Даньки вночі, робили тут короткі зупинки, брали пасажирів і мчали далі, тривожачи пітьму перестуком коліс і вогнями вагонів.
Майже до ранку не гасло на станції світло, відкривалися і закривалися
У буфетному залі всі місця були зайняті ще звечора. Цівки диму пливли під стелю, повивали круглу яскраву люстру. На прилавку пихкав пузатий самовар. Метка чорноброва офіціантка снувала між столиками, подавала круто заварений чай, кухлі пінястого пива, пляшки лимонаду.
У залі стояв приглушений гомін, тихо лилася з репродуктора мелодія вальса, приємний голос м’яко наспівував:
Далі неозорі, київські сади,
Друже незабутній, ти прийдеш сюди…
— Марусю, можна голосніше? — вказавши на репродуктор, попрохав офіціантку чоловік років тридцяти трьох з темним, обвітреним обличчям і хвилястим білим чубом. Він сидів за столиком у кутку, обережно тримаючи в загрубілих руках із слідами машинного масла тонкий фужер з пивом.
Офіціантка посміхнулася, метнулась до репродуктора. Далекий дівочий голос раптом поплив, майнув птахом по залу, заповнив його:
Знову цвітуть каштани.
Хвиля дніпровська б’є,
Молодість мила, ти щастя моє…
— Гарно співає, ой, як гарно… — замріяно промовив білявий. — Чуєте, дядьку Пилипе? Голос, як у Степанидиної Оксанки… Правда?
— Душевно, по-нашому, — погодився сусід напроти, сухенький дідусь з пухнастими, звислими донизу вусами. На сірій сорочці старого, перехопленій вузеньким ремінцем, тьмяно поблискував орден “Знак пошани”. Обережно відсунувши склянку, дідусь з насолодою слухав пісню, похитуючи в такт стриженою головою.
— Люблю гарну пісню. Послухаєш її… Ти чого смієшся? — повернувся раптом старий до третього за столом — ставного юнака в темно-синій матроській фланельці з жовтим трафаретом літер “ЧФ” на чорних по-гончиках. — Думаєш, тільки вам, молодим, пісня душу гріє, а як вуса посивіли, то вже й ні?
— Та вони ж у вас ще, як смола, — розпливаючись в білозубій посмішці, моряк підняв пляшку: — Налити, батьку?
— Цур йому, тому пиву, — відмахнувся старий. — Що ви в ньому знайшли? Гірке, солоне. Ти краще Кирилові наливай, він он, бач, як прицмокує… Та піди довідайся, як з місцями на харківський, а то аж дві пересадки доведеться тобі робити до Севастополя.
— Встигнемо, батьку. Ще є час. Білявий сусід старого раптом відставив кухоль з пивом убік. Спершись руками на столик, він пильно дивився в зал. До його засмаглого обличчя повільно приливала кров.
У буфет щойно зайшла група пасажирів. На чоботях та валянцях білів сніг. Обличчя людей розчервонілися з морозу. Бачачи, що вільних місць немає, пасажири, не роздягаючись, юрмилися біля входу. Вони нічим не відрізнялися від тих, що сиділи за столиками або розташувалися в залі для чекання напроти. Дві літні колгоспниці, запнуті в теплі хустки, з кошиками в руках; молоденький лейтенант у хвацько зсунутій набакир шапці; високий чоловік у просторому драповому пальті, з шкіряною текою під пахвою; присадкуватий товстун в окулярах з гострою, клинцюватою борідкою; дівчина років дев’ятнадцяти в короткій заячій шубці.
— Кого ти там вгледів, Кириле, не наречену, часом? — поцікавився дідусь.
— Хвилинку, хвилинку, — голос білявого тремтів, зривався до шепоту. Він повільно підводився з-за столика. — Зачекайте, дядьку Пилипе. Або я зараз сплю, або… це така наречена, що я… з неї… душу витрясу!
Не встигли старий з сином-моряком второпати, що й до чого, як Кирило швидко пробрався між столиками до буфету. Чоловік з гострою борідкою, помахуючи довгими руками, підійшов до стойки, простягнув буфетниці гроші, взяв пачку “Казбека” і повернувся до виходу.