Сріблясте марево
Шрифт:
Постріл тріснув зненацька, і десь зовсім близько. Білка блискавично шмигнула в гілля. Славко здригнувся. В ту ж мить щось застукотіло часто, раз по раз, і знову настала тиша.
Славко напружено прислухався. Йому стало моторошно. В різких сухих пострілах було щось грізне, застережливе, вони зовсім не скидалися на знайомий гуркіт мисливського дробовика.
Хлопчикові захотілося швидше опинитися у нафтовиків, побачити людей, батька, почути живу мову. Він пересік вузеньку галявинку і побіг уздовж густих заростей дикої ожини. Тут Славко і помітив сліди. Глибокі відбитки на снігу вели в
Хлопець на секунду завагався і завернув в ожинник. Обережно розсунув кущі і відсахнувся. За кущем біля поваленої вітром сосни лежала людина в шинелі. Осторонь виднілась на снігу сіра іпапка-вушанка. Чорнявий солдат, незручно повернувши голову в сторону хлопчика, прихилився спиною до трухлявого стовбура, стискав лівою рукою автомат.
На Славка дивилася пара очей. Поранений над силу посміхнувся, хрипло сказав:
— Не бійся, хлопчику. Підійди ближче…
На його шинелі Славко розгледів зелені погони. Відкинувши лижви, став на коліна в сніг, обережно доторкнувся до пораненого. Зуби у Славка цокотіли.
— Дядю, що з вами? У вас стріляли?.. Я чув… дядю, я зараз, побіжу… покличу… На плечі у вас кров!
— Зачекай… кликати, — прикордонник облизав пересохлі губи. — А кров — то нічого, не бійся, ти ж мужчина… Тебе як звати?
— Славко… Горішній…
— Ну от, Славко, допомагай мені… Та ні, не підіймай, я важкий. Я сам… Ось так, на живіт повернуся. За спиною сумка. Розстебни… Я пробував, та пальці не слухаються, а лівою не достану. Розстебнув? Тягни оту металеву штуковину… А тепер дістань патрони, картонні… Знаєш, що це таке?
— Ракетниця.
— Точно! Молодець… Ану натискай ось тут, збоку, переломи ствол. Тепер патрон вкладай… Ні, не цей. Давай другий, що з зеленим обідком… Так, правильно… Закривай. О, бачиш, усе гаразд…
Важка ракетниця холодила Славкові руки. Він запитливо глянув солдатові у вічі, і той знову підбадьорююче посміхнувся;
— Ну, чого ж ти? Відтягни курок — ї вгору… Стріляй, Славко, пали!..
Хлопчик випростав над головою руку, зажмурився, натиснув на спуск. Ракетниця боляче штовхнула в долоню. Звуку пострілу він майже не почув. Коли розплющив очі — побачив: високо в небо шугнула яскрава зелена зоря, затрималась, наче повисла над головою, і розсипалася білими димовими краплями.
Голова прикордонника безсило впала в сніг. Славко безпорадно оглянувся. Ковтаючи сльози, схопив сіру шапку-вушанку, обережно одягнув її на голову пораненому. Згадав, що в солдата в сумці лежить пакет з бинтом і ватою. Як же він не подумав раніше? Треба перев’язати… У пораненого ж кровоточить плече.
Позаду затріщали кущі. Славко злякано обернувся.
Перед ним стояв високий, розшарілий від бігу старшина-прикордонник. Він був без зброї, в руці тримав рукавиці.
Славко не встиг опам’ятатись — старшина вправно розстебнув на пораненому шинель, приклав вухо до його грудей. Прикордонник тихо застогнав, розкрив очі.
— Гейко… ти?
— Я, я, не підводься, лежи. Хлопчику, потримай, — Гейко передав Славкові індивідуальний пакет. — Зараз я зроблю перев’язку. Рана
— Один… З-за дерева пальнув… Не барися, старшина, я потерплю… Біжи слідом, треба догнати. Він далеко не зайшов, минуло, може, півгодини… Мене залиш. Славко допоможе. Скоро наші примчать, Славко ракетою дав сигнал… Візьми мій автомат.
Гейко завагався. Як же залишити пораненого Ісаєнка? Але ж той, що стріляв… Дозволити йому безкарно зникнути, заглибитись на нашу територію. Ні, так не годиться! Що ж робити?
— Він у кожусі і в шапМ. Чуєш, Гейко. Кожух білий… дублений… Пішов у бік залізниці, — морщачись від болю, Ісаєнко підвівся. — А мені вже краще… До весілля заживе. Не гай часу, старшина!
Гейко кивнув головою, поклав Славкові на плече руку.
— Хлопчику, через півгодини приспіють бійці з застави. Розумієш? Там у нафтовиків, у селищі, теж ракету побачили, і вони прийдуть… Ти побудеш з Ісаєнком, правда? Візьми ось сірники, розпали вогнище.
— Дядю, не хвилюйтеся, все буде як слід, — Славко схопився на ноги. — А ви візьміть мої лижви, вони нові, добре пливуть…
— Ех, друже, малуваті вони для мене, — мимоволі посміхнувся Гейко. — Ну, Ісаєнко, тримайся, потерпи.
— Поспішай, старшина, та будь обережний. Вовк пішов стріляний, — сказав Ісаєнко.
Гейко оглянувся, махнув автоматом і зник у чагарниках.
Ісаєнко не помилився. Порушник кордону, видно, був справді досвідчений. По слідах на снігу Гейко бачив, як він петляв між кущами, потім попрямував до горбів, різко завернув убік, до лісу, і повернувся назад, хитро, наче лисиця, намагаючись заплутати слід, збити з пантелику.
Старшина біг розмірено, як на тренуванні. Сили треба було берегти, бо хто знав, скільки триватиме переслідування. Ноги провалювалися в сніг по коліна. Ватяні штани змокріли, чоботи стали наче дерев’яні.
Пройдені навпростець, по бездоріжжю, кілометри давалися взнаки. Ноги робилися важкі, ніби налиті свинцем. Сильно калатало серце. Морозне повітря, раніше таке п’янке, свіже, тепер, здавалося, шматувало легені. Шинель сковувала рух, била заледенілими полами по колінах.
Хвилин через тридцять далеко попереду, на еліпучо-білому схилі, майнула на мить і знову зникла темна цятка. У Гейка сльозилися очі, він потер їх рукавом і, напружуючи зір, кілька хвилин не відводив погляду з віддаленого схилу горба, що відокремлювався яскравою плямою на тлі голубих гір. Темна крапка з’явилася ще раз і зникла. Та це додало старшині сил.
“Брешеш, ти теж стомився… Брешеш, не втечеш!” — подумав Гейко, поглянув на годинник і захвилювався. Було пів на дванадцяту. Незабаром пасажирський поїзд Чоп — Москва підійде до невеликої станції, зупиниться на дві хвилини і рушить далі, в глиб країни. Двох хвилин утікачеві досить, щоб скочити у вагон, загубитись серед десятків людей, зникнути.
Старшина спинився. Швидко скинув шинель, шпурнув її на пеньок. Тіло стало легким, невагомим. Мороз в ту ж мить заповз під гімнастерку, вколов холодом змокрілу спину, гарячі груди. Зате відстань між старшиною і втікачем помітно скорочувалася. Гейко вже бачив того, за ким гнався.