Справа про 19 роялів

Вахек Еміл

Директор знизав плечима, проте покликав настроювача і звелів йому зняти планку. Настроювач «бережно взявся до роботи і раптом вигукнув:

— Панове!

— Що сталося? — затамувавши дух, спитав Клубічко. Настроювач показав на одне місце в клавіатурі.

— Ось тут планка слабша, на ній, мабуть, щось лежить. Якийсь сторонній предмет.

Клубічко видихнув:

— Знімайте всю планку, але обережно! Настроювач запитливо глянув на директора і, коли той невдоволено кивнув головою, зняв планку. Ту ж мить щось посипалось на педалі. — Коштовності! — вигукнув настроювач.

— Боже мій! — не втримався і директор.

А Клубічко нахилився і став задоволено збирати все, що випало. То були три браслети

на перший погляд старовинної й майстерної роботи, золоті монети в довгастій коробці й ще щось у шовковистому папері. Клубічко розгорнув папір. Там лежало з десяток рубінів, смарагдів, топазів та один великий діамант.

— Схоже на те, — весело сказав Клубічко, — що це був ваш найдорожчий рояль.

— Очевидно, так, — погодився кисло директор. — А я не мав про це ніякісінького уявлення. Як це ви здогадалися?

— Завдяки вашим словам про його поганий резонанс. А ті, що виробляли ці роялі, працювали в умовах такої жорстокої конкуренції, що не могли дозволити собі продавати поганий товар. За цим поганим резонансом мало щось критися. Чи немає у вас клаптика паперу?І він старанно перемалював назву марки. Вона виглядала так:

«Орфей»

Тим часом настроювач знову приладнав планку, директор сів до рояля і заграв прелюд.

— Ай справді,— закінчивши, сказав він, — тепер у рояля гарний резонанс.

Клубічко, звичайно, не думав, що здобич, виявлена в цьому «Орфеї», — то все багатство, приховане запопадливим Кодетом. Очевидно, він розтикав свої заощадження в кілька роялів. Але один уже був у Клубічка в руках! Це чогось варте! Спеціаліст оцінив лише браслети щось на тридцять п'ять тисяч, та ще діамант — на тринадцять і монети — на вісім… Клубічко добре пам'ятав, що розбиті на Віноградах роялі мали напис «Орфей» без будь-яких прикрас. Певно, Кодет заховав свої коштовності в роялях лише з такою емблемою, як на тому, що в консерваторії. Це звужувало поле розшуку. Він подзвонив Тикачеві й дізнався, що роялі, розбиті в Карлоннх Варах, також не мали прикрас на емблемі. Отже, і на Віноградах, і в Тикача до роялів підбиралися люди, які не знали таємниці емблеми.

А якщо дівчина, котра перейшла кордон під ім'ям Ільзи Гейдлер, була й справді дочкою Кодета, то вона, без сумніву, знала про емблему. Певно, од Віртера. Довести правильність цієї гіпотези, мабуть, буде не важко. Звичайно, якщо виявиться зв'язок між подальшими атаками на «Орфеї» й дівчиною, що під чужим прізвищем перейшла кордон.

Клубічко зайшов ще до Чеської філармонії і впевнився, що напис на роялі «Орфей» не був зроблений курсивом. Тим часом люди з «четвірки» оглядали празькі музичні зали! За наказом Клубічка таку ж перевірку було зроблено від Хеба [15] аж до Пряшева, проте це не дало ніяких результатів. Решта «Орфеїв» немов крізь землю провалилася.

На другий день подзвонив секретар консерваторії, мовляв, є деякі новини. Не минуло й десяти хвилин, як Клубічко, згораючи від цікавості, був там.

— Може, це дурниця, — почав секретар, — але я подумав, що повинен доповісти вам про це.

І він розповів, що до них подала заяву про вступ нова учениця років сімнадцяти. Трималася дуже впевнено і не хотіла й слухати, що прийом учнів уже закінчено, їй, мовляв, байдуже до формальностей, вона тільки-но починає свій життєвий шлях, дуже любить. грати на роялі, а люди кажуть, що в неї талант. От вона й хотіла б упевнитись, чи це справді так, бо якщо ні, то вона шукатиме своє покликання в іншому. Була така настирлива — до того ж гарна, — що секретар, зрештою, попросив професора Кршечека неофіційно проекзаменувати її. Кршечек погодився, може, тому, що його теж зачарувало це гарненьке дівча.

Професор розповів Клубічкові таке:

— Я запросив дівчину, що назвалася Драгомирою Крпаловою

із Чеських Будейовиць, до учбового залу з чотирма роялями. Панночка, на мій подив» вибрала «Орфей». «Чому саме «Орфея»? — запитав я її.— Ми маємо тут кращі марки». Вона відповіла, що їй, мовляв, ця назва подобається, бо любить музику Оффенбаха. Мушу признатися — дівчина одразу ж полонила мене тим, що не мала такого модного тепер глибокого вирізу. Була застебнута майже під саме горло. Грала вона ні добро, ні погано, але зовсім не так, як майбутній віртуоз.

«В тебе нема іскри божої,— подумав я собі,— ти належиш до тієї більшості сучасних дівчат, котрі, шукаючи легкої праці, втовкмачують собі в голову, що легше бренькати на роялі або співати».

— Гаразд, а що ж було далі? — спробував Клубічко вгамувати балакучого професора.

Кршечек знизав плечима.

— Потім панночка заграла Шумана, але знову було те саме. Не краще було і з Дворжаком. Тоді я сказав, що мені цілком досить, і виголосив фразу, яку звичайно в нас говорять, щоб не травмувати людину. Що талант, звісно, в неї є, але що людина повинна щось пережити, якесь душевне зворушення і таке інше, щоб талант, так би мовити, перетворився на діамант. На це вона мені заперечила, що, як їй відомо, Моцарт не переживав ніяких зворушень, ну, а я їй знову відповів, що, можливо, вона й має рацію, але ж то був Моцарт. «Одне слово, я не підходжу, — мимрить дівча і мало не плаче. Вони це вміють майже всі, це їхня єдина зброя проти чоловіків. — Не йти ж мені в манекенниці!» — благає. Я собі подумав, що то було б якраз для неї, бо виглядала вона так, ніби щойно зійшла зі сторінки модного журналу. А вголос сказав, що про те не може бути й мови, нехай прийде ще раз, скажімо, через рік. Дівча знову, і цього разу вже по-справжньому, розплакалось. Я не витримав і пообіцяв, що приведу керівника класу фортепіано. Але вийшовши в коридор, я передумав, почекав кілька хвилин і повернувся, щоб збрехати, ніби керівник кудись пішов. Я вже хотів відчинити двері, коли почув у залі якийсь стукіт. Я потихеньку зайшов і з жахом побачив, що те недекольтоване дівча стоїть навколішках під «Орфеєм» і вистукує планку під клавіатурою. Я кашлянув. Вона сказала, що їй здалося, ніби в рояля поганий резонанс, а тому і гра її не справила враження. І їй спало на думку, чи не сталося чогось із клавіатурою. Я відповів — не знаю, чи я зробив правильно, — що нам це також спадало на думку, і розповів про ту знахідку під клавіатурою. Це було нерозумно, правда ж?

Клубічко нахмурився і сказав:

— Я ще не знаю, але ви нам заощадили одну людину, яка стерегла того «Орфея». Чи не могли б ви змалювати мені те дівча трохи точніше?

Опис, звичайно, був поверховий. Потім професор іще згадав, що дівчина залишила адресу: Будейовиці, вулиця Гуса, 176. А коли Клубічко подзвонив у Будейовиці, йому, певна річ, відповіли, що там не знають ніякої Драгомири Крпалової. Отже, Ільзочка розпочала свою діяльність.

Потім Клубічко запитав по телефону торговця музичними інструментами пана Рибу, чи не сталося чогось нового.

— Нічого, — відповів Риба, — крім того, що до мене сьогодні вранці приходило якесь дуже гарненьке дівча.

Невдовзі Клубічко вже сидів у нього в канцелярії. Показав пану Рибі фото з Яхимова, і торговець упізнав, що то справді вона. Під час розмови з нею Риба пригадав, що десь у 1933 році, ще до того, як було ліквідовано фірму Кодета, він купив у неї два роялі марки «Орфей». Один продав одразу ж у готель «Під сонцем» в Полічці, а другий залишив собі. Точніше кажучи, Риба, — він признався в цьому після деякого вагання, — поклав собі не продавати рояля за тодішньою низькою ціною, а почекати, поки ціна підніметься, й аж тепер вирішив пустити його в продаж. Тому він сказав дівчині, що хоч зараз не може запропонувати їй рояля цієї марки, але спробує роздобути.