Справа командора
Шрифт:
“Нічого втішного, — думає Кантов. — У цієї істоти реакції миттєві. Відповіла б одразу”.
— Перший випадок зареєстровано двадцять сьомого квітня у людини, з якою за дванадцять годин до того розмовляв ваш штурман.
Він відчув сумнів Кантова і змушений був розвіяти його:
— Встановлено точно.
Кантов пригадав екрани в дрібних цятках, блакитні краплини на хрестиках поділок. Одна камера очищення, друга, третя. Енергетичний душ, іонний, коніцинова ванна, магнітний фільтр. А за обшивкою корабля — зелені трави, що пахли лугом, що шуміли
Кантов кинув гнівний погляд на двері, що зачинилися за гігантом. “Образився? Тим краще. Звик тут вирішувати за людей їхні справи…”
Роздратування заважало Кантову з’єднати факти в ланцюжки, а потім звести їх воєдино і подивитися, що вийшло. Він вимкнув кондиціонери, ногою відкинув крісло, готове послужливо вигнутися, щоб прибрати форм його тіла. Клацнув чотири рази підряд регулятором відеофону, спроектував зображення на стіну:
— Викликаю Раду.
Незворушне обличчя чергового. “Звично незворушне”, — думає Кантов. І хоч як стримується, голос звучить різкіше, ніж йому б хотілося:
— Прошу Раду призначити мені іншого захисника. Людину.
Певно, черговий сподівався почути саме це і підготував заперечення:
— Він теж називається людиною.
— Називається… — мимоволі повторив Кантов, надаючи слову іронічного звучання.
— Так, людина народжується, а не синтезується в лабораторії. Коли вас влаштовує така принципова відмінність — будь ласка (він промовив “принципова” таким же тоном, як Кантов — слово “називається”). Та коли ви скажете, що це машина, хоча в ній є і білкові деталі, то я відповім, що вона розуміє і почуває значно більше, ніж ми. І ще одна важлива обставина — цілковита об’єктивність…
“Він не злиться, — зрозумів Кантов. — Він тільки вдає злість, вважаючи, що так мене легше переконати”.
— Ви даремно образилися на Раду, — говорив далі черговий. — Справу про карантинний недогляд ведуть вісім слідчих—захисників. Шість з них займаються лікарями карантинного пункту, один — лікарем ракети і один — вами. Причому, на мою думку, — кращого слідчого не знайти.
“Хай ця істота розуміє і почуває, як ти висловився, більше нас. Та хіба я летів у космос заради нього? Заради нього сотні разів ризикував життям? Заради нього втратив свій час, а разом з тим рідних, друзів, сучасників? Так, сучасників — тільки тепер я по—справжньому зрозумів зміст цього слова. І ти хочеш, щоб після всього мене судив він?”
— Повернімось до мого прохання.
Лише на мить на обличчі чергового промайнула розгубленість.
— Про ваше прохання доповім Радь
НЕЗАПЕРЕЧНІ ФАКТИ
— Звати мене Павлом Петровичем.
Кантов міцно потис прохолодну кістляву руку і вперше за багато днів відчув себе певніше. Новий слідчий—захисник відразу ж сподобався йому. Худий і високий, як жердина, енергійна з підстрибом хода, швидкі різкі рухи. Такий, взявшись за справу,
— Сідайте, — запропонував Кантов.
Він хотів посунути крісло, але не встиг. Ледь подумав про це, як воно саме викотилося з ніші в стіні і, розправившись, зупинилося перед Павлом Петровичем.
“Бодай ви провалились, послужливі речі!” — в думці лайнувся Кантов. Іноді в кімнаті карантинного готелю він почував себе ніби безруким.
Павло Петрович впав у крісло, закинув ногу за ногу.
— Познайомився з вашим послужним списком, — сказав він і стрельнув очима в Кантова. — Переконався, що ви людина досвідчена.
Кантов не міг збагнути, яке значення вкладає захисник у слово “досвідчена”.
— Однак факти незаперечні. Ваш штурман помер від асфіксії—Т через півтора тижня після виходу з корабля. Через дванадцять годин по тому у лікаря, що його оглядав, з’явилися ознаки тієї ж хвороби. Саме так почалася епідемія.
Він замовк на кілька хвилин, чекаючи, чи не стане Кантов заперечувати. Зітхнув, зручніше вмощуючись у кріслі, і те догідливо змінило форму.
— Ракета пробула в приймальній камері супутника вісім днів. Три зайвих дні — на ваше прохання. Чому?
Павло Петрович дивився кудись у куток. Можливо, боявся помітити збентеження на обличчі Кантова.
— Ми вирішили ще раз пройти цикл очищення, — відповів Кантов.
— Вас щось турбувало?
— Ні.
— Значить, інтуїція?
— Лише перестраховка.
— Могло статися, що штурман не закінчив циклу?
— Не думаю…
“Штурман міг вийти з камери раніше, ніж спалахнула контрольна лампочка, — спало на думку Кантову. — Але ж потім ще була перевірка…”
Павло Петрович дістав з кишені відеофон, підкинув його кілька разів, потім двома пальцями пом’яв мочку вуха — його руки ніяк не могли вгамуватися.
“Він пройшов такий жахливий шлях у космосі, — думав Павло Петрович. — І ось результат: більшість добутої інформації застаріла, а самого командора звинувачують у тяжкому злочині. Хотілося б вірити в його невинність, але як інакше пояснити початок епідемії?” Сказав:
— Сьогодні, між іншим, великий футбол…
— Обов’язково подивлюся, — промовив Кантов і посміхнувся. — Давненько не бачив чогось подібного.
І по цій усмішці захисник зрозумів, як йому насправді.
“Я вам вірю”, — хотів сказати Павло Петрович, та не зміг збрехати. Вистрибнув з крісла, як з кабіни, і за старим звичаєм міцно потиснув руку підзахисному.
— Не турбуйтесь. Зроблю все, що зможу.
За кілька секунд ескалатор виніс його до під’їзду готелю. Павло Петрович озирнувся довкола і дістав кишеньковий відеофон. “Як там Надя?” — турбувала думка.
Вранці у дружини з’явився мокрий з клекотом кашель. Так звичайно починалася асфіксія—Т. Кінчалась вона в дев’яноста восьми випадках із ста смертю.
БАТЬКО Й СИН
— Добридень, Тату!
— Радий бачити тебе, Петре. Щось трапилось?