Спокута
Шрифт:
Вони вийшли з готелю й знову рушили в протилежному від берега напрямку, туди, де жила стара жінка зі свинею. Електропостачання з Дюнкерка, напевне, було відрізане, але крізь щілини в деяких зашторених вікнах вони бачили жовте світло свічок і гасових ламп. На протилежному боці вулиці якісь солдати стукали в двері, але зараз і так ніхто б не відчинив. Саме тепер Тернер вирішив розповісти Нетлу, яке місце він обрав би для вечері. Щоб бути переконливішим, він навіть трошки прибрехав, додавши високі засклені двері, відчинені на балкон із кутою решіткою, обвитою старомодними гліциніями, і грамофон на круглому столику, накритому зеленою гарусною скатертиною, і перський килимок на підлозі. Чим довше він розказував, тим більшу мав певність, що ця кімната десь близько. Він творив її словами.
Нетл, прикусивши нижню губу, що надавало йому вигляду якогось добродушного спантеличеного гризуна, вислухав його до кінця й сказав:
— Я так і знав, курва мама, так і знав.
Вони стояли біля розбомбленого будинку, напівзруйнований підвал якого нагадував велетенську печеру. Схопивши Тернера за кітель, Нетл потягнув його вниз по битій цеглі. Він обережно вів його через
— Гей ви там, — пролунав голос. — Валіть звідси. Тут і без вас повно.
Нетл запалив сірник і підняв над головою. Усюди вздовж стін, обпершись об них, сиділи солдати, більшість із них спали. Ще декілька лежали на підлозі просто посередині, але місце ще було, і коли сірник погас, Нетл натиснув Тернеру на плечі, примушуючи сісти. Вигрібаючи з-під себе уламки цегли, Тернер відчув, що сорочка знову намокла. Може, кров чи якась інша рідина, але болю наразі не було. Нетл накинув Тернеру на плечі шинель. Вага тіла не тиснула більше на ноги, чудесна легкість розтеклася від колін угору, і він знав, що цієї ночі вже навіть не поворухнеться, як би це не розчарувало Нетла. Коливальний рух цілоденного ходіння передався тепер підлозі. Тернер відчував, як вона розхитується й брикає під ним у повній темряві. Проблема зараз полягала в тому, щоб поїсти, уникнувши пограбування. Щоб вижити, треба бути егоїстом. Але поки що він не робив нічого, в голові була блаженна пустота. Через якийсь час Нетл розбудив його штурханцем і тицьнув йому в руки пляшку з вином. Він обхопив шийку губами, перехилив пляшку й став пити. Хтось почув оте булькання в горлі.
— Що там у вас таке?
— Овече молоко, — сказав Нетл. — Ще тепле. Хочеш?
Почулося відхаркування, і щось тепле й драглисте ляпнуло Тернерові на руку.
— Ви брудні скотиняки, от ви хто.
Пролунав ще один голос, загрозливіший.
— Ану позатикайте морди. Я заснути хочу.
Намагаючись рухатися беззвучно, Нетл намацав у наплічнику ковбасу, розрізав її на три шматки й передав один Тернеру разом із куснем хліба. Той простягся в повний зріст на бетонній підлозі, натягнув на голову шинель, щоб не чути було м’ясного духу й звуків жування, і в духоті свого ж власного дихання, впираючись щокою в цегляні й камінні уламки, почав їсти найсмачніше в своєму житті м’ясо. Лице все ще пахло ароматизованим милом. Він кусав хліб із присмаком армійського брезенту і рвав зубами й смоктав ковбасу. Коли їжа дійшла до живота, в грудях і в горлі розлилося тепло. Йому здавалося, що він ішов цими дорогами все життя. Заплющував очі й бачив, як рухається асфальт і як у полі зору поперемінно з’являються його ноги. Навіть жуючи, він відчував, як раз по раз провалюється в сон, нехай навіть на кілька секунд. Він увійшов у якийсь інший часовий вимір і був зараз зацукрованою мигдалиною, яка зручно вмостилася в нього на язику, а її солодкість належала іншому світові. Він чув, як солдати жаліються на холод у підвалі, і був радий, що сам він закутаний у шинель, і відчував мало не батьківську гордість, що не дозволив капралам викинути їхні шинелі.
У підвал зайшла група солдатів, які шукали притулку й запалювали сірники, зовсім як вони з Нетлом. Він відчував ворожість до них, його дратував їх західний акцент. Як і всі інші в підвалі, він хотів, щоб вони забралися геть. Проте вони знайшли собі місце, десь за його ногами. Він вловив запашок віскі, і вони йому не сподобалися ще більше. Вони галасливо облаштовували свій нічліг, а коли хтось із-під стіни кинув: «Селюхи срані», один із них метнувся на голос, і навіть здавалося, що зараз почнеться сварка. Однак темрява і втомлені протести присутніх вберегли мир.
Невдовзі чулося вже тільки розмірене дихання й хропіння. Підлога під ним усе ще начебто хилилася, потім почала розгойдуватись у ритмі розміреного маршу, і Тернер знову відчув, що він надто переповнений враженнями, надто збуджений, надто виснажений для того, щоб спати. Крізь шинельне сукно він намацав пачку її листів. Я чекатиму тебе. Повертайся. Слова не були безглуздими, але зараз вони його не зачіпали. Тут усе було ясно — коли одна людина чекає іншу, це нагадує арифметичну суму і так само позбавлене емоцій. Чекання. Просто одна людина нічого не робить, весь час, а друга до неї наближається. Чекання — це важке слово. Він відчував, як воно тисне на нього, важке, наче шинель. Усі в цьому підвалі чекали, й усі на березі теж. Вона чекала, так, і що далі? Він намагався почути, як її голос вимовляє ці слова, але чув лише свій власний, заглушений ударами серця. Він навіть обличчя її не міг пригадати. Намагався скерувати думки на нову ситуацію, на ту, яка начебто зробить його щасливим. Усі складнощі кудись зникли, нікуди не треба було спішити. Брайоні змінить свої свідчення, перепише минуле так, що винні стануть невинними. Але що таке вина в наші дні? Дешевина. Усі винні — і ніхто не винен. Зміна свідчень нікого не порятує, бо не вистачить ні людей, ні паперу й чорнила, ні терпіння й спокою, щоб записати твердження усіх свідків і зібрати всі факти. Свідки також винні. Весь день ми спостерігали злочини один одного. Ти сьогодні нікого не вбив? А скількох ти залишив умирати? Тут, у підвалі, ми про це нікому не скажемо. Ми виспимося й забудемо про це. Брайоні. Його зацукрована мигдалина мала присмак її імені, і це здавалося таким химерним і неймовірним, що він навіть засумнівався, чи правильно запам’ятав його. Й ім'я Сесилії також. Невже він завжди сприймав як належне дивовижність цих імен? І навіть це питання важко було втримати в голові. У нього тут, у Франції, стільки незавершених справ, що йому здалося доречним відкласти свій від’їзд в Англію, навіть хоча торби вже спаковані, ці дивні, важкі торби. Ніхто їх не побачить, якщо він залишить їх тут, а сам повернеться. Невидимий багаж. Він повинен повернутися й зняти хлопця з дерева. Він
Нехай винні ховають невинних, і нехай ніхто не змінює свідчень. А де зараз Мейс, хто допоможе копати? Той хоробрий ведмідь, капрал Мейс. Ось ще одна незавершена справа і ще одна причина, чому він мусить залишитися тут. Він повинен знайти Мейса. Але спершу він знову повинен пройти всі ці милі, повернутися на північ до того поля, де фермер із собакою все ще йдуть за плугом, і запитати у фламандської жінки і її сина, чи вважають вони його винним у їхній смерті. Бо людина часом надто багато бере на себе в марнославному пориві самозвинувачення. Можливо, вона скаже «ні» — по-фламандському. Ти хотів допомогти нам. Ти ж не міг перенести нас через поле. Ти ніс близнюків, а не нас, ні. Ні, ти не винен. Ні.
Почувся шепіт, і він відчув чийсь подих на своєму розпашілому обличчі.
— Дуже багато галасу, начальник.
За головою капрала Нетла видно було широку смугу темно-синього неба, а на її тлі чітко вимальовувався пошарпаний край зруйнованої стелі підвалу.
— Галасу? Що я робив?
— Кричав «ні» й усіх перебудив. Деякі хлопці сильно роздратувалися.
Він спробував підвести голову, але не зміг. Капрал запалив сірника.
— Господи. Ти й справді жахливо виглядаєш. Ану, давай. Ковтни.
Він підняв Тернеру голову й приклав йому до губ манірку.
Вода мала металевий присмак. Коли він напився, на нього накотила величезна, океанічна хвиля втоми, затягаючи його кудись у глибину. Ішов він по землі, аж впав у океан. Щоб не лякати Нетла, він намагався говорити розсудливіше, ніж був здатен.
— Послухай, я вирішив залишитися тут. Є деякі справи, які мені треба залагодити.
Нетл брудною рукою обтирав Тернеру чоло. Той не розумів, чому Нетл вважає за необхідне майже притулятися до нього своїм стурбованим щурячим обличчям.
— Начальник, чуєш мене? — запитав капрал. — Ти мене слухаєш? Десь годину тому я виходив відлити. Вгадай, що я бачив. Дорогою йшов матрос і збирав офіцерів. Вони збираються на березі. Кораблі прийшли. Ми їдемо додому, друже. Тут є лейтенант із «темно-жовтих», який о сьомій поведе нас. Тому поспи трошки й більше не кричи.
Він провалювався кудись і хотів тільки спати, нічого більше — тисячу годин спати. Стало трошки легше. Вода була гидкою, але допомогла, так само як новини й заспокійливий шепіт Нетла. Їх вишикують на дорозі й поведуть на берег. Рівняння направо. Порядок буде відновлено. Ніхто в Кембриджі не пояснював їм переваг ходіння строєм. Більше шанували вільний, нескорений дух. Поетів. Але що знали поети про виживання? Про виживання великої групи людей. Коли й мови немає про те, щоб порушити стрій, щоби брати приступом кораблі, ніяких тобі «хто перший, той і ліпший» чи «хто пізно приходить, той сам собі шкодить». І не чути тупоту й поспіху, коли вони підходять до води. І у хвилях прибою дружні руки підтримують планшир, поки товариші піднімаються на борт. Проте море зараз спокійне, і тепер, коли він сам заспокоївся, він розуміє, як це добре, що вона його чекає. І к бісу всі підрахунки. Я чекатиму тебе — це найголовніше. І саме тому він вижив. Це найпростіший спосіб сказати йому, що ніякі інші чоловіки їй не потрібні. Тільки ти. Повертайся. Він пам’ятав гравій під тоненькими підошвами черевиків, він і зараз відчував його, і ще крижаний холод наручників. Вони з інспектором зупинилися біля машини й обернулися, почувши її кроки. Він ніколи не забуде ту зелену сукню, як вона облягала її стегна, заважаючи їй бігти, й виставляла напоказ красу її рук і пліч. Біліших, ніж туман. Його не здивувало, що поліцейський дозволив їм поговорити. Він навіть не думав про це. Вони з Сесилією поводилися так, наче були самі. Вона не дозволяла собі плакати, коли казала, що вірить йому, що покладається на нього, що любить його. Він же просто сказав їй, що не забуде цього, прагнучи виразити цими словами, який він вдячний, особливо тоді, особливо тепер. А вона тоді торкнулася пальцем наручників і сказала, що не соромиться цього, що тут немає чого соромитися. Потім узяла його за лацкан і легенько струснула, і саме тоді сказала: «Я чекатиму тебе. Повертайся». І була в цьому щира. Час підтвердить, що вона була щира. А потім вони увіпхнули його в машину, і вона заговорила швидко, поки не покотилися сльози, яких вона вже не могла стримувати, і сказала, що все, що між ними сталося, — це їхнє, тільки їхнє. Вона, звичайно, мала на думці бібліотеку. Це тільки їхнє. І ніхто цього не зможе відняти. «Це наша таємниця!» — гукнула вона так, щоб усі це почули, за мить до того, як грюкнули дверцята.