Спокута
Шрифт:
Потім, у той момент, коли звуки знову повернулися, він спромігся крикнути: «Тікайте!» Сам він побіг просто до найближчої схованки. То була дуже розпливчаста й зовсім не воєнна команда, але він відчував, що капрали не відстають. На сон було схоже й те, що він не міг достатньо швидко перебирати ногами. І не біль під ребрами він відчував, а щось наче шкребло по кістці. Він скинув шинель. У п’ятдесяти метрах попереду лежала перекинута набік вантажівка. Оте чорне, вкрите масним брудом шасі, той цибулястий диференціал — це єдиний його притулок. У нього мало часу, щоб дістатися туди. Винищувач стріляв по колоні. Широкий струмінь розривів наближався вздовж дороги зі швидкістю двохсот миль на годину, схожий на торохкотіння граду гуркіт гарматних черг, які били по металу й склу. Ніхто в отих машинах, які ледь сунули дорогою, не встиг зреагувати. Водії могли
Проте нічого не діялося. Лише комахи дзижчали, займаючись своїми весняними справами, і знову, після певної паузи, почали співати птахи. А тоді, наче зрозумівши підказку птахів, почали стогнати й кликати на поміч поранені, й заплакали перелякані діти. Хтось, як завжди, кляв Королівські повітряні сили. Тернер підвівся і зчищав із себе бруд, коли з’явилися Нетл і Мейс, і вони всі разом рушили назад до майора, який сидів на землі. Обличчя в нього було бліде, наче крейда; він притискав до себе праву руку.
— Прошило кулею навиліт, — сказав він, коли вони підійшли. — Оце справді пощастило.
Вони допомогли йому підвестися й запропонували відвести до санітарної машини, де капітан медичної служби й двоє санітарів уже надавали допомогу пораненим. Він, однак, похитав головою і стояв, відмовившись від допомоги. Від шоку він став балакучим, і голос його пом’якшав.
— Це «мессершмітт-109». Мабуть, влучило з кулемета. Гармата відірвала би к бісу мою кляту руку. Двадцятиміліметрівки, ви ж знаєте. Він, мабуть, відбився від групи. Побачив нас на дорозі й піддався спокусі. Я навіть не винувачую його. Але це означає, що дуже скоро прилетять інші.
Півдесятка людей, яких він зібрав до того, піднімалися з канави, підбирали свої гвинтівки й рушали далі. Це привело майора до тями.
— Ану, хлопці. Шикуватися.
Вони, схоже, зовсім не могли сперечатися з ним і вишикувались у шеренгу. Злегка похитуючись, майор звернувся до Тернера.
— І ви троє. Бігом вперед.
— Правду кажучи, друзяко, я гадаю, що ми вимушені відмовитися.
— А, розумію. — Він покосився на плече Тернера, наче розгледів там ознаки високого рангу. Добродушно відсалютував лівою рукою. — В такому разі, сер, якщо ви не заперечуєте, ми вирушаємо. Побажайте нам успіху.
— Успіху вам, майоре.
Вони дивилися, як він повів свій не надто охочий загін у напрямку лісу, де їх чекали кулемети.
Півгодини колона не рухалася. Тернер віддав себе в розпорядження капітана-медика й допомагав санітарам з ношами збирати поранених. Потім шукав для них місце у вантажівках. Капралів не було видно. Він ходив і приносив із машини все, що потрібно. Дивлячись, як працює капітан, зашиваючи рану на голові, Тернер відчув, як у ньому прокинулися давні амбіції. Надмір крові, однак, заважав йому пригадати те, що він знав із підручників. На їхньому відрізку дороги було п’ять поранених і, як не дивно, жодного загиблого, хоча сержанту з гвинтівкою куля влучила в обличчя, і гадали, що він не виживе. У трьох машин були прострелені капоти, і їх зіпхнули з дороги. З баків злили бензин, а шини про всяк випадок простріляли.
На своєму відрізку вони зробили все, що можна, проте колона все одно не рухалася. Тернер знайшов свою шинель і пішов уперед. Він був такий спраглий, що не міг більше чекати. Якась літня бельгійка з простреленим коліном випила залишки його води. Язик у роті розпух, і все, про що він ще здатен був думати — це ковток води. І ще про те, щоб слідкувати за небом. Він проходив повз такі самі ділянки, де стояли розбиті машини й поранених піднімали у вантажівки. Він ішов уже хвилин десять, коли несподівано побачив голову Мейса в траві біля купи землі, метрів за двадцять п’ять від дороги, в глибокій зеленій тіні кількох тополь. Він пішов туди, хоча й гадав, що для власного спокою краще пройти мимо. Мейс і
Мейс сперся на лопату й досить схоже передражнив:
— «Я гадаю, що ми вимушені відмовитися». Це було добре, начальник. Я це запам'ятаю для наступного разу.
— «Без дигресій» теж було добре. Де ти таке викопав?
— Він визубрив цілий той сраний словник, — з гордістю сказав капрал Нетл.
— Просто я любив розгадувати кросворди.
— А «паскудна й принизлива поразка»?
— А так співали на концерті в сержантській їдальні минулого Різдва.
І все ще стоячи в могилі, вони з Нетлом немелодійно заспівали Тернерові:
Морозом пробира, як пригадаєш
Паскудну і принизливу поразку.
Колона за їхніми спинами почала рухатися.
— Давайте покладемо його туди, — сказав капрал Мейс.
Утрьох вони опустили хлопця в яму й поклали на спину. З кишеньки сорочки в того стирчало кілька авторучок. Капрали не стали витрачати час на церемонії. Вони почали скидати лопатами в могилу землю, і незабаром хлопець був засипаний.
— Гарний хлопчина, — сказав Нетл.
Зв’язавши мотузком два кілочки від намету, капрали зробили хрест, і Нетл забив його лопатою в землю. Коли все було зроблено, вони знову повернулися на дорогу.
— Він ішов з дідом і з бабою, — сказав Нетл. — Вони не хотіли залишати його в канаві. Я гадав, вони хоч попрощатися з ним прийдуть, але вони в жахливому стані. Ми просто скажемо їм, де він лежить.
Проте діда з бабою так і не знайшли. Тернер на ходу витягнув карту й сказав: «Слідкуйте за небом». Майор мав рацію — після випадкового нальоту «мессершмітта» вони ще повернуться. Їм би вже слід було повернутися. Канал Берґ-Фюрн на його карті був позначений жирною синьою лінією. Тернерова нетерплячка дійти до нього стала невіддільною від його спраги. Він занурить лице в цю синь і питиме без кінця. Ця думка нагадала йому дитячі хвороби з їх гарячкою, їх недоладною, моторошною логікою, пошуком прохолодного куточка на подушці — і мамина рука на чолі. Люба Ґрейс. Коли він торкнувся лоба, шкіра була сухою і нагадувала папір. Він відчував, що запалення навколо рани розростається, шкіра натягається, твердішає, і щось — не кров — витікає звідти на сорочку. Йому хотілося оглянути себе десь на самоті, щоб ніхто не бачив, але тут це неможливо. Колона рухалася з тією ж незмінною швидкістю. Дорога вела просто до узбережжя — ніде не треба зрізати навпростець. У міру того як вони наближалися, чорна хмара, що піднімалася над нафтопереробним заводом у Дюнкерку, помалу закривала все небо на півночі. Не залишалося нічого, як іти просто до неї. І він шкандибав далі, без слова, втомлено похиливши голову.
***
Платани вже більше не захищали дорогу. Відкрита для нападу, без жодної тіні, вона тяглася хвилястою рівниною, нагадуючи довгу, худу літеру S. Він витратив надто багато необхідних сил на непотрібні розмови й суперечки. Втома зробила його легковажно самовдоволеним і компанійським. Тепер же він знову звів усе до ритму кроків — ішов він по землі, аж вийшов до берегів. Усе, що його затримує, має поступитися, хоча б трішечки, всьому тому, що штовхає його вперед. На одній шальці терезів — його поранення, спрага, розтерта стопа, втома, спека, біль у ногах, німецькі літаки, відстань, Канал; на іншій — «я чекатиму тебе» і пам’ять про те, коли вона це сказала, яку він трактував як щось священне. І ще — страх полону. Найбільш чуттєві його спогади — кілька хвилин у бібліотеці, поцілунок на Вайтхол — вже цілком знебарвилися від надто частого використання. Він знав напам’ять окремі абзаци з її листів, він не раз вертався подумки до їхньої баталії за вазу біля фонтана, пам'ятав тепло, що йшло від її руки за обідом, коли загубилися близнюки. Ці спогади підтримували його, але не все було так просто. Надто часто вони нагадували йому, де він був, коли востаннє звертався до них. Вони лежали по той бік великого часоподілу, такого ж значного, як «до нашої ери» і «нашої ери». До тюрми, до війни, до того, як вигляд трупів став звичною справою.