Спокута
Шрифт:
— Ти гадаєш, Шекспір теж просто кривлявся?
П’єро скоса глянув повз сестру на Джексона. Це войовниче ім’я було начебто знайомим, з якимось присмаком школи й дорослої впевненості, але близнюки звикли шукати підтримки тільки один в одного.
— Усі про це знають.
— Ясна річ.
Лола, коли заговорила, повернулася спершу до П’єро, а на половині речення перевела погляд на Джексона. В сім’ї Брайоні місіс Толліс ніколи не доводилося наказувати щось одночасно обом дочкам. Зараз Брайоні побачила, як це робиться.
— Ви гратимете в цьому спектаклі або дістанете по шиї, а я потім все розкажу батькам.
— Якщо ми дістанемо по
— Ви гратимете в цьому спектаклі, або я все розкажу батькам.
Те, що погроза була обачно пом’якшена, ніяк не вплинуло на її вагомість. П’єро закусив нижню губу.
— А чому ми повинні? — У відповіді був і бунт, і готовність до поступки. Лола легенько скошлатила його злипле волосся.
— Пам’ятаєте, що сказали батьки? Ми гості в цьому домі і повинні поводитися — як ми повинні поводитися? Ну? Як ми повинні поводитися?
— Прис-тойно, — хором відповіли нещасні близнюки, мало не затинаючись на незвичному слові.
Лола обернулася до Брайоні й усміхнулася:
— Розкажи нам, будь ласка, про свою п’єсу.
Батьки. Яка б узаконена сила не крилася в цій множині, вона готова була розпастися, а то й уже розпалася, але поки що цього не можна було визнавати, і навіть від наймолодших вимагали мужності. Брайоні раптом стало соромно за все, що вона з таким егоїзмом розпочала, оскільки їй ні разу не спало на думку, що родичі можуть не схотіти брати участь у «Випробуваннях Арабелли». У них були свої випробування, своє власне лихо, і зараз, будучи гістьми в її домі, вони вважали, що мають певні зобов’язання. А ще гірше, що Лола ясно дала зрозуміти: вона теж гратиме, роблячи ласку. Беззахисних Квінсі змушували до цього. І все ж Брайоні не могла позбутися неприємної думки, чи не було тут якоїсь підтасовки, чи не використовує Лола близнюків, щоб виразити щось від свого імені, щось вороже чи згубне? Брайоні відчувала всю невигоду того, що вона на два роки молодша від іншої дівчинки, на неї тиснули два повних роки відставання у вдосконалюванні вишуканих манер, і зараз власна п’єса видалася їй жалюгідною і недоречною.
Весь час уникаючи Лолиних очей, вона почала переказувати сюжет, хоча її чимраз більше охоплювало відчуття його безглуздості. У неї вже не було бажання переконувати кузенів, якою сенсацією стане прем’єра.
Не встигла вона замовкнути, як П’єро заявив:
— Я хочу бути графом. Я хочу бути поганим.
А Джексон просто додав:
— А я — принц. Я завжди принц.
Вона готова була обійняти й розцілувати їхні маленькі личка, але лише сказала; «Домовилися».
Лола випростала ноги, обсмикнула плаття й підвелася, наче збиралася вийти. Потім, сумно чи то покірно, сказала:
— Гадаю, що оскільки це ти написала п’єсу, то ти й будеш Арабеллою…
— Ой, ні, — сказала Брайоні. — Ні. Зовсім ні.
Вона сказала «ні», але мала на увазі «так». Звичайно ж, вона гратиме роль Арабелли. Заперечення викликало лише Лолине «оскільки». Вона гратиме Арабеллу не тому, що написала п’єсу, вона обрала цю роль, бо ніякі інші можливості навіть не спадали на думку, бо саме такою мав її побачити Леон, бо вона була Арабеллою.
Але вона сказала «ні», і Лола вже продовжувала солоденьким голоском:
— У такому разі ти не заперечуєш, якщо її зіграю я? Гадаю, в мене вийде дуже добре. Власне кажучи, з нас двох…
Вона не договорила, а Брайоні дивилася па неї, не в змозі приховати свій жах і не в змозі вимовити хоч слово. Усе вислизало з її рук, вона відчувала це, але не могла ні вигадати, ні сказати нічого, щоб усе повернути. Лола вміло використала мовчання Брайоні.
— Я
Теж? Брайоні не встигала за старшою дівчинкою. Неминучість катастрофи туманила її думки.
Один із близнюків гордо заявив:
— А ще ти виступала в шкільному спектаклі.
Як їм сказати, що в Арабелли немає ластовиння? Її шкіра була блідою, волосся — темним, а думки її були думками Брайоні. Але як вона зможе відмовити кузині, яка так далеко від дому й сім’я якої розлітається на друзки? Лола наче читала її думки, бо тут же виклала свою останню карту, свого козирного туза.
— Будь ласка, скажи «так». Це буде єдина хороша річ з усього, що трапилося зі мною за стільки місяців.
Так. Неспроможна вимовити це слово, Брайоні змогла лише кивнути, відчуваючи, як гидкий дрож цієї самовбивчої згоди сковує їй спину й виривається назовні, і кімната стає чимраз темнішою, їй хотілося втекти, хотілося лежати самотньо на ліжку, долілиць, у своїй кімнаті, упиватися гіркотою того, що сталося, вертаючись подумки від жахливого розмаїття наслідків до моменту, коли все почало валитися. Їй треба було осягнути, заплющивши очі, весь безмір того, що вона втратила, що вона віддала, і усвідомити новий стан світу. Подумати не тільки про Леона, але й що буде з тією старовинною блідо-рожевою сукнею, яку мама розшукувала для неї, для весілля Арабелли. Тепер її віддадуть Лолі. Як зможе мама знехтувати рідну доньку, яка так любила її всі ці роки? Уявляючи, як сукня досконало облягає тіло її кузини, й бачачи безсердечну мамину посмішку, Брайоні розуміла, що найкращий для неї вихід — утекти, жити попідтинню, живитися ягодами й ні з ким, ні з ким не розмовляти, а зимовим світанком її знайде якийсь бородатий лісовик, скулену біля підніжжя величезного дуба, прекрасну й мертву, босу — чи, може, в бальних туфельках із рожевими стрічечками…
Ця жалість до самої себе вимагала повної зосередженості, і лише на самоті вона б змогла вдихнути життя в усі ці несамовиті деталі, але в ту ж мить, коли вона дала згоду — як один нахил голови може змінити все життя! — Лола підібрала з підлоги рукопис Брайоні, а близнюки зісковзнули зі своїх ослінчиків і пішли за сестрою в центр кімнати, який Брайоні розчистила попереднього дня. Як же вона могла зараз піти? Лола, притиснувши долоню до чола, ходила туди-сюди, швидко проглядаючи перші сторінки п’єси, бурмочучи рядки з прологу. Вона заявила, що все треба продумати від самого початку, і вже призначила близнюків на ролі батьків Арабелли, вже пояснювала їм вступну частину, наче знала все, що потрібно знати про цю сцену. Лола безжально захопила владу, і бідкатися над собою було безглуздо. Чи, може, страждання стане ще солодшим? — бо Брайоні не дістала навіть ролі матері Арабелли, і тепер вже, безумовно, настав час непомітно зникнути з кімнати й кинутися на ліжко, заритися лицем у темряву подушки. Але саме Лолина поспішність, її байдужість до всього, окрім того, чим вона зайнята, а також переконаність Брайоні, що її переживання навіть не будуть помічені, не кажучи вже про якесь почуття вини, надали їй сил повстати.
У зазвичай приємному й цілком захищеному житті вона раніше ніколи ні з ким по-справжньому не сварилася. Тепер же бачила: це як пірнати в басейн на початку червня; треба просто примусити себе. Коли вона виборсалася зі свого стільчика й підійшла туди, де стояла кузина, в неї неприємно калатало серце і важко було дихати.
Вона забрала у Лоли п’єсу й проказала тремтячим і різкішим, ніж зазвичай, голосом:
— Якщо ти Арабелла, то я буду режисером, красненько тобі дякую, але пролог я прочитаю сама.