Сойчине крило
Шрифт:
Я дістала якусь книжку і взялася читати. Вполудне прийшов Генрись. Ми пообідали якось мовчки, бо він був дуже втомлений. На мої питання відповідав коротко і неначе нерадо. По обіді вийшов, не кажучи, куди йде. Вернув аж пізно вночі. Мені здавалося, що був троха п'яний. На мої питання не відповідав нічого. Швидко заснув. Зиґмунта того і пару дальших днів я не бачила.
Другого дня знов те саме. Третього знов. На питання, коли ж підемо до родичів, Генрись усміхався якось дивно, жартував якось дико, цинічно або відмовчувався, мов і не чув нічого. Я плакала цілими днями.
Різні фантастичні думки приходили мені в голову:
Одного вечора, пізно вже, прийшов Зиґмунт і припровадив Генрися п'яного до безтями.
— Боже мій!— скрикнула я. — Вуйцю, що йому таке? Зиґмунт зареготався.
— Що я вам за вуйцьо? От постеліть тому хлопчиськові. Бачите, як струбився.
Генрись кинувся на софу і захріп відразу.
— Ви не вуйцьо? Хто ж ви такий?
— Я такий самий, як і ваш Генрись.
— Такий самий?.. Що се має значити? Який же він?
— Такий, як я.
— Хто ви такі?
— Хіба ж він не казав вам того? Держить вас досі в дитячій невинності? Ге, ге, ге! Ми, панно Маню, треба вам знати, такі доброчинці людськості, що вменшуємо багатим людям клопоту.
Я витріщила на нього очі. Він розреготався і зробив рукою зовсім не двозначний знак, як витягають щось із чужої кишені.
Я вся поблідла. Хотіла кричати, та щось у горлі здавило. Потім побігла до другого покою і пробувала повіситися. Та Зиґмунт, почувши, як я тріпалася на шарфі, прибіг і відрізав мене вже зовсім непритомну».
«Два тижні я лежала хора. Генрись уже не лишав мене вдень, але сидів при мені, пильнував мене. Тепер уже не грав зі мною комедії, говорив по щирості. Він був не злий хлопець з природи, але бездонно зіпсутий. Змалку вихопившися з батьківського дому, пройшов усю злодійську школу на варшавськім бруку. У мене серце хололо, коли я слухала його оповідань.
Пробувши місяць у Варшаві, ми виїхали на «турне», як говорив Генрись. До Лодзі, Домброви, Радома і інших міст. Ми двоє, Зиґмунт і ще кілька зовсім темних фігур, що приходили часом уночі до нашої кватири, говорили щось своїм незрозумілим злодійським жаргоном, ділилися здобичею і знов розходилися. Зиґмунт був проводирем тої шайки, укладав плани, розділював роботу, контролював виконання. В разі непослуху або недбальства був страшенно злий і острий.
З часом почав і мене втягати в свої плани. Я мусила одягатися в яркі сукні і ходити з Генрисем на прохід попри вистави і склепи, де було багато панства. Я мала звертати на себе увагу і приманювати багатих паничів, а члени шайки шниряли в юрбі і «працювали». Я знала се, Массіно! Моя душа бунтувалася, та проте мої уста всміхалися. Я чим далі, тим більше підлягала якійсь магічній, демонській силі Зиґмунта. В міру того, як ми жили разом, Генрись якось блід і затирався в моїй душі. Виявлялася вся його нікчемність, і я не звертала на нього ніякої уваги. Зиґмунта я боялася, але його сила, інтелігенція й енергія імпонувала мені.
Тямлю, се було в Дорпаті. Генрися вхопили на гарячім і арештували. Я сиділа в готелі, коли до мене прибіг Зиґмунт.
— Панно Маню, одягайтеся в що маєте найкраще. А не забудьте чисту білизну! Я витріщила на нього очі з німим запитанням.
— Не глядіть на мене, як теля на нові ворота!— гримнув він остро.— Генрись арештований. Поки ще сидить в
—Я?
— Так. Ось вам 50 рублів. Се для пристава. І просіть, щоб вас запровадив до поліцмейстера, якого ви попросите особисто. Розумієте? Так і скажіть: особисто! А живо!
За десять мінутя сиділ а в дорожці... За годину Генрись був на волі.
Адже догадуєшся, якою ціною?
Того вечора я другий раз пробувала повіситися, але знов Зиґмунт відрятував мене. Він, очевидно, відчував, що кипить у моїй душі, і пильнував мене, хоч удавав, що не звертає на мене більш уваги, як на всякий інший знаряд своєї волі».
«Наша тура по російських містах потяглася довго. На весну ми злетіли до Одеси.
Тут мій Генрись пропав. Зиґмунт казав, що його піймали на крадіжі в кораблі і, небагато питаючи, зав'язали в мішок і кинули в море. А я думаю, що швидше він сам спрятав його. В остатніх часах він чимраз дужче сердився на нього.
— Ну, Маню,— заявив мені одного вечора,— ти тепер моя.
Я видивилася на нього з тривогою, але чула себе до тої міри в його власті, що не посміла противитися.
— Той молокосос не варт був одного волоска з твоєї пишної коси,— мовив він, притискаючи мене до себе. — Я тобі покажу, як любить муж.
Дивна річ. До тої хвилі, коли Зиґмунт являвся передо мною як ватажок, як комендант, окружений тайною, і недоступністю, і якимось німбом неминучого фаталізму, доти його постать заслоняла всю мою душу, і мені іноді здавалося, що я могла б полюбити його. Але тепер, коли він показався передо мною як мужчина, негарний з лиця, старший літами, з грубими, малокультурними привичками та манерами, я по кількох днях почула до нього погорду, обридження, а далі смертельну ненависть. За те, що він силкувався показувати мені свою любов, переслідував, мучив мене нею.
І в міру того, як я гордувала ним, ненавиділа його, знущалася над ним, він усе м'як та м'як, запалювався дужчою пристрастю до мене, тратив свою волю й силу.
— Маню,- кричав не раз у п'янім стані, коли ми були самі,— ти доведеш мене до того, що я тобі й собі зроблю конець.
— Овва,— відповідала я, здвигаючи плечима,— про себе мені байдуже, а про тебе ще більше.
В Нижнім Новгороді в часі весняної ярмарки його арештували на значній крадежі. Він не признався до мене, і мене не чіпали. Я мала дещо грошей і перший раз почула себе свобідною. Та я була вже зламана, приборкана своїм дотеперішнім життям. Що з собою робити? Куди податися? Я не знала. Вертати додому? До кого? Пощо?..
Я взяла білет і поїхала до Москви. Чого — й сама не тямила. Думка була, що там знайду десь якесь місце, де зможу притулитися. По дорозі, в залізничнім вагоні зомною познайомився молодий залізничий Інженер, що їхав до Іркутська, а відси мав їхати далі, за Байкал, до будови залізниці. Ми розговорилися — і швидко зговорилися. Він був чоловік нежонатий, ішов на добру плату в далекі, некультурні краї. Я небагато й надумувалася, коли він предложив мені їхати з собою.
Володимир Семенович був чудовий чоловік. Стілько смирності, делікатності та вирозумілості я ще не стрічала у мужчини. Від першої хвилі знайомості я говорила з ним свобідно, як із старим добрим знайомим. Він услугував мені, упереджав мої бажання, дбав за всі дрібниці в дорозі і на кватирі, як добра мати. Я дивувалася не раз, відки в Росії беруться такі мужчини.