Сьомий хрест
Шрифт:
Можливо, що все це вигадки. Правда, називали прізвища, точні місця. Поліція влаштувала облави на кількох вулицях, зробила обшуки в багатьох квартирах. Але, можливо, гестапо просто скористалось з цих чуток, щоб розпочати нові арешти, обшуки й допити. З учорашнього дня радіо мовчить про втечу. Може, Гайслера вже впіймали.
Тільки у розмовах між людьми він іще тут, у місті, ховається по вигаданих криївках, спритно вислизає з рук поліції, може, це просто спільна мрія. Райнгардтові таке припущення здається цілком вірогідним. То, виходить, жовтий конверт, якого йому передав Герман,
Остання хвилина його недільного відпочинку збігла. Він зітхнув і спустив ноги на підлогу. Зараз же треба йти до цього чоловіка з Редерового цеху, він допоможе з’ясувати, що в цій історії правда. Він, Райнгардт, мав бути готовий до того, що вся ця історія розвіється, мов дим, і водночас він повинен ставитися до неї дуже серйозно і не марнувати жодної хвилини. Герман, його найкращий друг, з першої ж хвилини діяв, наче тут не могло бути ніяких сумнівів. Він насамперед роздобув гроші й документи. Коли Райнгардт згадав про Германа, очі його заблищали: з такою людиною, як він, знаходиш у собі силу виконувати не тільки надзвичайно важкі завдання, а й такі, що можуть виявитися зовсім даремними. Коли Як Райнгардт подумав про робітника з цеху Редера, його сірі очі потемніли. Правда, цей чоловік зможе докладно розповісти йому про Редера, він багато років працює з ним в одному цеху і нікому не скаже про цю розмову. Що ж до іншого — то він, мабуть, вагатиметься, як вагався довгий час. Райнгардт уважно стежив за ним. Чи пощастить йому сьогодні витягти цю злякану, боязку людину з її черепашки?
Він сів на ліжку і натягнув шкарпетки. Нараз пролупав дзвінок. Аби тільки його не затримали, в понеділок уже буде пізно; треба йти зараз, негайно. В кімнату заглянула його жінка:
— До тебе прийшли.
— Це я, — сказав, заходячи, Фідлер.
Райнгардт відчинив віконниці, щоб краще бачити гостя.
Фідлер відчув на собі погляд тих очей, з якими він цілий рік боявся зустрітись. А все-таки Райнгардт перший опустив очі і зніяковіло промовив:
— Це ти, Фідлере? А я саме збирався йти до тебе.
— А я, — спокійно і невимушено сказав Фідлер, — я вирішив прийти до тебе. Я потрапив у таке становище… дуже; складне становище, і мені треба з кимось порадитись… Я тільки не знаю, чи ти зрозумієш, чому я так довго тримався осторонь…
Райнгардт запевнив його, що він усе розуміє. І наче не Фідлер, а він мав просити пробачення, Райнгардт розповів про один епізод, що стався в двадцять третьому році. Він працював у Білефельді, коли туди вступили війська генерала Ваттера, і на нього тоді напав такий страх, що він кілька тижнів переховувався. А коли страх уже минув, він ховався від сорому й гніву за свою малодушність.
Після цієї розповіді Фідлерові вже не треба було пояснювати, чому він так поводився, і він одразу яг почав докладно розповідати про те, що його сюди привело. Райнгардт слухав мовчки. Різкий тон, яким він поставив кілька запитань, не відповідав виразові його обличчя. То був вираз обличчя людини, яка, нарешті, знову ясно побачила перед собою те, що є для неї найважливіше в житті, заради чого вона
Вислухавши Фідлерову розповідь, Райнгардт вийшов на кілька хвилин з кімнати; Фідлер, таким чином, дістав змогу усвідомити, який важливий крок він зробив, такий легкий і водночас такий важкий. Потім Райнгардт повернувся. Він поклав перед Фідлером тугий жовтий конверт.
У конверті були документи на ім’я небожа одного капітана голландського буксирного пароплава, котрий звичайно їздив із своїм дядьком до Майнца й назад. Цього разу його перестріли в Бінгені, і він віддав свій паспорт та інші документи; для себе самого він залишив перепустку через кордон.
У паспорті лежало кілька асигнацій. Райнгардт обережно й ніжно розгладив рукою конверт. У конверті лежав плід небезпечної копіткої роботи: численні поїздки, розвідування, списки, діяльність минулих років, старі зв’язки, друзі, Спілка моряків і портових робітників — складна мережа, що охоплює моря й ріки. А проте життя людини, чиї пальці торкалися зараз цієї мережі, було тяжке й небезпечне. В конверті лежала велика сума грошей — фонд особливого призначення, виділений окружним керівництвом партії.
Фідлер поклав конверт у кишеню.
— Ти сам віднесеш його?
— Ні, моя жінка.
— А їй можна довіряти?
— Може, більше, ніж мені.
Після безсонної ночі Лізель Редер одягла й нагодувала дітей; очі їй заливали пекучі сльози.
— Сьогодні ж неділя, — сказав старший хлопчик, коли мати дала йому шматок хліба замість булочки. У неділю Пауль звичайно сам приносив з булочної теплі булки.
Лізель знову заплакала, а діти жували свій хліб налякані й ображені.
Отже, Пауль не повернувся додому, їх спільне життя скінчилося. Судячи з ридань, від яких здригалося тіло Лізель, їх життя із зниклим Паулем було просто чарівне.
І, дивлячися на вулицю невидющими, опухлими від сліз очима, вона відчувала люту ненависть до всіх тих, хто хотів розбити це життя переслідуваннями й погрозами чи навіть обіцянками чогось кращого в майбутньому.
Діти вже поснідали, але продовжували сидіти за столом тихо, як мишенята. «Невже його битимуть?» — запитала себе Лізель. Своє власне розбите життя вона бачила до найменших дрібниць, з усіма можливими наслідками. Але уявити собі розбите життя іншої людини було важче, хоч би цією людиною був Пауль. А що, коли вони його битимуть, поки він скаже, де зараз Георг? А коли скаже, чи відпустять його додому?
Чи дозволять повернутися додому? Чи буде їхнє життя таким, як» досі?
На цьому думки Лізель урвалися, а сльози висохли Серце підказало їй, що про це годі й думати. Минулого не вернеш. Звичайно Лізель розуміла тільки те, що лежало у вузькому колі її життя. Вона нічого не знала про туманний світ, що лежав за його межами, а також про дивні явища, що відбувалися десь на межі цих двох світів, коли все знайоме, зникає навіки або коли тіні намагаються повернутися, щоб іще раз стати реальністю.