Сьомий хрест
Шрифт:
Просто минув рік. Було нудно щовечора сидіти самій. Навряд чи вона створена для цього. Вона звичайна жінка, Генріх мав рацію. Нащо все це, та ще й заради чоловіка, що став уже зовсім чужий для неї? Минув рік, і майже стерлося з пам’яті те страшне побите обличчя! Правду казала мати і всі старі люди: час усе загоює, навіть розпечене залізо остигає.
У глибині свого серця Еллі все-таки трошечки надіялася, що Генріха щось затримає і він не прийде. Вона, правда, не розуміла, що змінилося б від цього, — вона ж сама його запросила.
А внизу, в кондитерській, Франц дивився на вулицю.
Засвітилися
Тим часом хазяйка кондитерської позбулась одного з відвідувачів. Молодий чоловік кинув на стіл гроші й вибіг. Франц замовив собі ще кави і ще одну пухку булочку.
Коли задзеленчав дзвоник, обличчя Еллі все-таки засяяло. За хвилину Генріх уже був у її кімнаті. З гвоздиками в руках, він розгублено дивився на молоду жінку, що сиділа на краю ліжка. Вона, видно, не дуже чекала на нього і тепер не могла підвестися через мотки барвистої шерсті, що лежали в неї на колінах. Еллі глянула на гостя, схопила сумку і збентежено запхала в неї своє плетиво. Вона підвелася і взяла у Генріха гвоздики. З кухні вже долинав запах смаженого м’яса. Яка вона хороша, пані Мерклер.
Еллі мимоволі всміхнулась. Але Генріхове обличчя було таке серйозне, що усмішка її враз зникла. Вона відвернулася від його пильного погляду. Він узяв її за плечі і міцно стиснув; тоді вона знову повернула голову і подивилась на нього. Забувши про все, Еллі подумала: «Все-таки добре, що він прийшов».
Цю мить у під’їзді і на сходах почулися голоси й хода.
Чи хтось справді крикнув, чи це тільки здалося: «Гестапо!» Руки Генріха опустилися, його обличчя скам’яніло, скам’яніло й обличчя Еллі, наче воно ще ніколи не всміхалось і ніколи вже не всміхнеться.
Хоч Франц міркував і не дуже швидко, але все-таки він легко зіставив між собою події, що відбулися за кілька хвилин перед вікном кондитерської.
У тихій вуличці почалась якась метушня, правда, зовсім не помітна для перехожих. На розі зупинилася чиясь велика темно-синя автомашина. Одночасно до дверей будинку, де жила Еллі, під’їхало таксі. Потім підкотило ще одне таксі і, загальмувавши, зупинилося за першим.
З першого таксі вийшло троє молодих людей в цивільному одязі. Вони зайшли в будинок і незабаром вийшли, ведучи з собою четвертого. Франц не міг би заприсягтися, що четвертий був той чоловік, якого він недавно порахував за Георга, бо його супутники завбачливо чи, може, випадково затуляли його собою, коли він проходив від дверей до машини. Але Франц помітив, що хлопець ішов не вільно й спокійно, а похитувався з боку на бік, мов п’яний або хворий. Коли вони
Дехто з перехожих зупинився. Можливо, хтось виглянув із вікон. Але освітлений ліхтарем шматочок бруківки біля ганку був чистий, на ньому не трапилося ніякої катастрофи, його не забризкало кров’ю. Якщо в людей і виникли якісь підозріння, — вони понесли їх у глибину своїх родин.
Франц чекав кожної хвилини, що і його заарештують.
Але він щасливо виїхав на велосипеді з міста. «Отже, Георг теж утік, — сказав собі Франц, — вони стежать за його рідними, за його колишньою дружиною і, напевно, за його матір’ю. Вони думають, що він у місті.
Може, Георг і справді ховається тут. Як же він думає вибратися звідси?»
Хоч він і чув розповіді колишнього в’язня, Франц не міг би уявити собі нинішнього Георга, того Георга, якого бачила Еллі. Зате в його пам’яті раптом постав, мов живий, колишній Георг. Він побачив його перед собою так виразно, що мало не скрикнув. Він бачив юнацьке Георгове обличчя, його сміливий і сумний погляд, його густе темне волосся, що красиво спадало на лоб. Він бачив схилену над столом голову Георга, голову живої людини, голову — річ, голову — приз. Франц так помчав уперед, немов йому самому загрожувала небезпека.
Украй збентежений — на щастя, це не дуже відбилося на грубуватих, нерухливих рисах його обличчя — приїхав Франц до Германа. Але йому не пощастило: Герман ще не повернувся додому з роботи.
— У них збори, — сказала Ельза, дивлячись на стривоженого Франца своїми круглими, цікавими й невинними очима.
Відчуваючи, що Франца якось треба втішити, вона почастувала його смоктунцями з коробки. Герман частенько купував їй ласощі — коли він уперше приніс їй якусь дрібничку, його дуже зворушило її личко, що аж засяяло від задоволення. Франц, що теж ставився до неї, мов до дитини, погладив її по голові і зразу ж пожалкував про це, бо вона зніяковіла й зашарілася.
— Отже, його нема, — сказав Франц мало не в розпачі; він так глибоко поринув у свої думки, що аж застогнав.
Вона дивилася йому вслід, коли він повів свій велосипед угору і, мов справжня дитина, глибоко пройнялася його горем, якого не розуміла.
Марнети трохи почекали на Франца, потім сіли вечеряти без нього. Його місце заступив чабан Ернст. Зараз він поніс Неллі кістку. Коли він вийшов з жаркої, душної кухні в поле, обличчя його змінялось і він дихнув на повні груди.
Туман сьогодні не густий. Далеко навкруги видно вогні багатьох сіл та міст, семафорів та заводів, хімічних заводів у Гехсті, автомобільних заводів Опеля в Рюссельсгаймі. Впершись однією рукою в бік і тримаючи в другій кістку, Ернст спокійно милується краєвидом.
Його обличчя прибирає виразу радості й зарозумілості, наче він прийшов сюди на чолі своїх військ з одбіглої давнини і оглядає тепер цілком підкорену країну, її ріки й мільйони вогнів. Він кам’яніє, як підбійник, що бачить завойоване. А хіба він і справді не прийшов сюди на чолі своїх людей з сивої давнини, не підкоряв собі цю країну, її пустельні простори й річки?