Соляріс. Едем.
Шрифт:
Я всівся на металевому стільчику, який стояв посеред вільного простору, віддалік від усіх речей. Мені хотілося побути на самоті. Я тішився, що в мене є ще більш як півгодини часу; нічого не вдієш — я від природи був педантичний і пунктуальний буквально у всьому, навіть у дрібницях. Стрілки на двадцятичотирьохгодинному циферблаті мого наручного годинника показували сьому. Сонце сідало. Сім годин за місцевим часом — отже, двадцять на борту «Прометея». На Моддардових екранах планета Соляріс, мабуть, уже зменшилася до розмірів іскорки й нічим не відрізнялася від зірок. Та що мені було тепер до «Прометея»? Я заплющив очі. Довкола панувала глибока тиша, яку порушували тільки розмірене нявчання труб та глухе капотіння води на кахель у душовій.
Отже, Гібарян мертвий. Якщо я правильно зрозумів
І раптом я здригнувся від сліпучого світла. Мабуть, спрацював фотоелемент — кімнату вже оповивали сутінки. Я був сповнений чекання, моє напруження дедалі зростало, а порожнеча, яку я відчував за спиною, ставала просто нестерпною. Щоб перебороти це почуття, я присунув стілець до книжкових полиць, узяв добре знаний мені другий том старої монографії Х’юза й Ейгеля «Історія планети Соляріс» і почав гортати його, поклавши на коліна товстий, цупкий корінець.
Соляріс було відкрито майже за сто років до мого народження. Планета обертається довкола двох сонць — червоного й голубого. Понад сорок років до неї не наближався жоден космічний корабель. У ті часи теорія Гемоу-Шеплі про неможливість виникнення життя на планетах подвійних зірок вважалася аксіомою. Орбіти таких планет безперервно змінюються внаслідок гравітаційних збурень, спричинених взаємним обертанням двох сонць.
Пертурбації, які виникають при цьому, поперемінно скорочують і розтягують орбіту планети, і зародки життя, якщо вони й з’являються, знищує то пал випромінювання; то крижаний холод. Зміни ці відбуваються протягом мільйонів років, тобто в астрономічному чи біологічному масштабі за дуже короткий час, бо еволюція потребує сотень мільйонів, а то й мільярдів років.
Соляріс, за попередніми обчисленнями, повинен протягом п’ятисот тисяч років наблизитися на відстань, яка дорівнює половині парсека, до свого червоного сонця, а ще через мільйон років — упасти в його розпечену безодню.
Та вже через десять з лишком років учені пересвідчилися, що орбіта планети не зазнає очікуваних змін, а така ж постійна, як і орбіти планет нашої Сонячної системи.
Ще раз проведені — цього разу з максимальною точністю — спостереження і обчислення тільки підтвердили те, в чому вже всі були певні: Соляріс має постійну орбіту.
Отож Соляріс, що досі був однією з кількох сотень. планет, які щороку відкривають учені і яким у великих статистичних таблицях відводиться кілька рядків — основні характеристики їхнього руху — тепер перейшов у ранг небесного тіла, котре заслуговує на особливу увагу.
Через чотири роки після цього відкриття Соляріс облетіла експедиція Оттеншельда, який вивчав його з борту «Лаокоона» та двох допоміжних космічних кораблів. Ця експедиція мала характер попередньої розвідки, тим більше, що висадитися на планету вона не могла. Вчені тільки вивели на екваторіальні й полярні орбіти велику кількість автоматичних супутників-спостерігачів, які мали заміряти гравітаційні потенціали. Досліджувалася й поверхня планети, майже цілком покрита Океаном, над рівнем якого підносяться тільки нечисленні плоскогір’я. Як виявилося, їхня загальна площа менша за територію Європи, хоч діаметр Соляріса на двадцять процентів більший за земний. Ці безладно розкидані клаптики скелястої й пустельної суші зосереджені переважно в південній півкулі. Було вивчено також склад атмосфери, позбавленої кисню, і проведено надзвичайно точні заміри щільності планети, її альбедо та інших астрономічних
Протягом наступних десятьох років Соляріс, який тепер уже перебував у центрі уваги всіх спостерігачів цього космічного обширу, демонстрував дивовижну «тенденцію до зберігання своєї, поза всяким сумнівом, гравітаційно нестабільної орбіти. На якийсь час навіть запахло скандалом, бо провину за наслідки спостережень (дбаючи про благо науки) намагалися перекласти то на окремих осіб, то на обчислювальні машини, якими ці особи користувалися.
Через брак коштів спорядження спеціальної експедиції на Соляріс затрималося ще на три роки, аж до того часу, коли Шенаган, який укомплектував екіпаж, одержав від Інституту три кораблі тоннажу «С» космодромного класу. За півтора року до прибуття на планету експедиції, яка стартувала в районі Альфи Водолія, другий дослідницький флот за дорученням Інституту вивів на довколасолярійську орбіту автоматичний сателоїд — Місяць-247, що працює й досі, правда, після трьох чергових реконструкцій, кожну з яких проведено через десятки років. Дані, які він зібрав, остаточно підтвердили висновки експедиції Оттеншельда про активний характер руху Океану.
Один корабель Шенагана залишився на високій орбіті, а два інших після попередньої підготовки сіли на скелястому клаптику суші площею близько шестисот квадратних миль, у районі південного полюса планети. Експедиція, яка працювала тут вісімнадцять місяців, загалом пройшла успішно, якщо не зважати на один нещасний випадок, викликаний несправністю апаратури. Проте вчені, які входили до складу експедиції, розкололися на два протилежні табори. Предметом їхньої суперечки став Океан. На підставі аналізів учені одностайно визнавали його органічним утворенням (назвати його живим тоді ще ніхто не наважувався). Та якщо біологи вбачали в ньому досить примітивне утворення, щось на зразок велетенського скупчення, тобто однієї рідкої клітини, яка, потворно розрісшись (вони називали її «добіологічною формацією»), оточила всю планету драглистою оболонкою, що подекуди сягала кількох миль у глибочінь, то астрономи й фізики стверджували, буцім це надзвичайно високоорганізована структура, яка за складністю своєї будови, можливо, переважає навіть земні організми, якщо вона здатна активно впливати на формування планетної орбіти. Бо жодної іншої причини, яка пояснювала б поведінку Соляріса, їм не вдалося відкрити, більше того, планетофізики виявили зв’язок між певними процесами в плазматичному Океані і місцевим гравітаційним потенціалом, який змінювався залежно від океанічного «обміну речовин».
Таким чином, фізики, а не біологи запропонували парадоксальне формування — «плазматична машина», маючи на увазі утворення, в нашому розумінні, може, й не живе, однак здатне до цілеспрямованих дій, додамо відразу — в астрономічному масштабі.
У цій дискусії, яка, наче вир, затягла в себе протягом кількох тижнів усі найвидатніші авторитети, вперше за вісімдесят років похитнулася доктрина Гемоу-Шеплі.
Якийсь час дехто ще намагався її захистити, стверджуючи, начебто Океан не має нічого спільного з живим організмом, що це навіть не «поза» — чи «добіологічне» утворення, а всього-на-всього геологічна формація, хоч і незвичайна, бо здатна тільки стабілізувати орбіту Соляріса, змінюючи сили тяжіння; при цьому посилалися на закон Ле Шательє.
На противагу цій консервативній думці з’явилися інші гіпотези, які проголошували (наприклад, одна з найдосконаліших — гіпотеза Чівіта-Вітти), що Океан — результат діалектичного розвитку: від свого первісного стану, від Праокеану — розчину хімічних речовин, які слабо реагують — він зумів під впливом зовнішніх умов (тобто змін планетної орбіти, які загрожували його існуванню), минаючи всі земні щаблі розвитку, минаючи виникнення одно— й багатоклітинних організмів, рослинну й тваринну еволюцію, утворення нервової системи й мозку, зробити різкий стрибок до стадії «гомеостатичного океану». Інакше кажучи, він не пристосовувався, як земні організми, протягом сотень мільйонів років, до навколишнього середовища, щоб тільки після такого тривалого часу дати початок розумним істотам, а зразу ж сам запанував над своїм середовищем.