Синдром зародка

Лібро Ані

Я побачила це сяюче гасло фемінізму в той ранок, коли вона повернулася в Київ після невдалого шлюбу, з двома маленькими дітьми і парою валіз у руках. Як раз в кінці літа, в час міжсезоння, практично такого самого, як кілька років тому, коли Ліза зірвалася і кинулася на зустріч зі своїм віртуальним художником. Тепер вона знову розставила крапки над і. Розлучилася і раптово повернулася додому.

У перший момент вона здалася мені якоюсь скуйовдженою, як квочка, що утримує біля пелени шустрих курчат.

Ми стояли, обійнявшись, на пероні київського вокзалу і не наважувалися глянути

одна одній в очі.

У кожної з нас тепер була своя жіноча історія.

Я готувалася втішати бідолаху, півночі зубрила підбадьорюючі фрази. А коли побачила, зрозуміла, що це ні до чого. Сяйво знову здобутої свободи ніби підривало її зсередини, робило величною і невразливою.

Я раптом відчула, як не вистачало мені Лізи всі ці роки. Але, крадькома вдивляючись в її обличчя і відзначаючи на ньому сліди часу і досвіду, я з радістю зрозуміла, що вона залишилася такою ж самою. Незламною дивачкою, яка вміла поєднувати непоєднуване.

З практичної точки зору, моя подруга була дивною людиною. Часом вкрай нудною, дріб'язковою і навіть скупою. Але через хвилину вона могла спустити всі свої заощадження на відновлення старовинного Храму або лікування самотньої сусідки. Вона завжди була душею компанії, вулканом ідей і одночасно відлюдницею, яка надовго впадає в меланхолію. Час від часу вона поринала в себе, як батискаф у безодню.

У періоди випадання з життя Лізу краще було не займати. Бо вона вміла кусатися, іноді достатньо боляче. Якось примудряючись помирити непримиренних і виправдати тих, на кому вже нікуди ставити тавро, вона хотіла знайти золоту рибку в каламутному вирі буднів. Для цього з ентузіазмом вигадувалися якісь чудернацькі теорії спасіння, закони і правила: «Інструкції з упорядкування життя» (як вона їх називала).

«Ні, ви тільки задумайтеся, – говорила невиправна оптимістка, коли її потужний фонтан раптом виривався назовні, – як зручно, знати ліки від усіх життєвих захворювань! З'явиться проблемка, а ти її хлоп – і готовим рецептом по тім'ячку. Навіть якщо не допомагає, то втішає як факт, що подібні таргани водяться в голові у більшості жителів нашої планети!»

Ліза вміла слухати. І чути. Чимось іншим, крім вух.

Вислуховуючи мої телефонні монологи про особисті катастрофи, яким в юності хочеться додати щонайбільше трагізму, вона терпляче покашлювала в такт риданням, шумно дихала в трубку. І завжди знаходила якесь коротке і часом різке слово, що потрапляє прямо в суть і діє безпосередньо. Немов витягувала його з серця.

Здавалося, що Бог помилково скроїв її з абсолютно несумісних клаптиків: романтичності і прагматизму, уїдливості і вразливості. Як це здатне уживатися в одній людині? Іноді мені здається, що при запуску її бортового комп'ютера просто зрушилася якась програмка. І Ліза вийшла саме така.

Як сумувала я за нею в години болісних жіночих сумнівів, які трапляються з нами так недоречно і вимагають обов'язкового свідка. Як сердилася на скупі рядки її стрімких електронних листів. І як раділа тепер войовничому блиску її очей, який обіцяв нам ейфорію нового спільного моделювання життя.

Слава Богу, Ліза залишилася колишньою! У ту саму мить, не випускаючи з рук дітей і валіз, вона заявила, що

знає, чого нам не вистачає для щастя.

Кохання!

Рішуче підтягуючи штанці трирічному синові, вона завзято зізналася, що має намір добути це просто зараз. Ось тільки ванну з дороги прийме!

Здивувала! Начебто це і так не ясно. Теж мені винахідник. Всі невдахи, які ледь покінчили з минулим і димлять від запалу страстей, які обпекли їх райдужні крильця, сповнені рішучості, тут же зрушити планету з котушок і довести, що гідні щастя. Просто зараз!

Ну, і що? Кому з них вдалося зробити це, ледь прийнявши ванну з дороги? Та нікому! Це ж не шишки в лісі збирати.

Ось і у Лізи не вийшло. Виявилося, що спочатку, як мінімум, потрібно вижити і встати на ноги.

Тож вона знайшла виправдання своєму прагматизму. І, намагаючись примирити прозу і поезію свого багатодітного існування, вирішила продавати французький посуд.

Іноді це у неї навіть виходить.

Тепер день її заповнений кваліфікованим супроводом продажів: телефонними дзвінками, зустрічами, переговорами, відправкою факсів та іншою комунікативною нісенітницею. А ввечері її чекають діти.

Думаєте, легко? Але що поробиш? Юра залишився в Саратові, де під крильцем його суворої мами вони з Лізою намагалися побудувати колись сімейне щастя. Він більше не дзвонить і не витягує її з життєвих колотнеч, зрозумівши одного разу, що вона з тих жінок, які вважають за краще вибиратися самостійно.

Тепер їй доводиться дійсно жити самостійно з двома дітлахами.

«Легковажна дурепа», – каже собі подруга в хвилини прозрінь, але повертатися назад не збирається.

– Тільки в єднанні з іншою людською істотою можливо знайти гармонію існування! І якщо ця істота не твоя, то гармонія тхне божевільнею! – гірко і пишномовно іронізує Ліза, коли заходить до мене, щоб відвести душу і заглушити своє безсонне відчуття провини.

Так, незважаючи на свій фемінізм, самостійність і сміливість, вона просто потерпає від почуття провини.

А ще моя подруга любить говорити красиво і отруєна цілком навіженою ідеєю – навчитися так само правильно і красиво жити.

Але з гармонією існування є певні складнощі.

Звісно, вона не збирається вічно ходити серед самотніх та розлучених. І тепер, як ніколи, їй потрібні правильно сформульовані закони існування. Як там вона їх називає? «Інструкції з упорядкування життя». Для цього в перервах між торгівлею і виживанням в умовах суворого побуту без чоловіка вона гарячково шукає рецепти у мудрих книжках і напружує мозки роздумами.

Її сімейство мешкає по сусідству зі мною, двома поверхами нижче, у невеличкій двушці на Позняках. Цей спальний район Києва давно побив усі рекорди за кількістю цегли та бетонних панелей на душу населення, але його продовжують наполегливо забудовувати, ніби змагаються за володіння останніми сантиметрами вільної землі. І вулиці при цьому не соромляться називати красиво і загадково, наприклад, Княжий затон, Срібнокільська. Ось на Княжому затоні ми й живемо.

З наявністю князів тут, ясна річ, складно. А ось найрізноманітніших диваків, які наповнюють собою густо посаджені кам'яні колоси, аж в надлишку.