Син
Шрифт:
– Думаю про те, як мені пощастило, – сказав він. – Пощастило, що у мене є ти. Що у мене є оце все.
Вона поцілувала його у маківку. Він відчув її губи просто на своїй шкірі. Вчора вночі йому снилося, наче він віддав їй свій зір. А коли прокинувся, і виявилося, що його очі нічого не бачать, він відчув себе – на одну мить, перш ніж пригадав, що влітку надіває на ніч наочники від ранкового сонця, – відчув себе щасливою людиною.
У двері подзвонили.
– Напевне, Едіт, – сказала Ельзе. – Я піду перевдягнусь.
Вона відчинила двері сестрі й зникла нагорі.
– Дядьку Симоне, привіт!
– Погляньте лишень, хто прийшов! – вигукнув
На кухню увійшла Едіт.
– Вибач, Симоне, він із самого ранку мізки мені морочив, щоб чимшвидше сюди їхати, аби мати час приміряти твій кашкет.
– Це можна, – погодився Симон. – Але чому ти сьогодні, Матсе, не в школі?
– Бібліотечний день в учителів, – зітхнула Едіт. – У школі не знають, який це жах для мами-одиначки.
– Тим миліше з твого боку, що ти погодилась відвезти Ельзе.
– Дарма. Адже він пробуде в Осло тільки два дні, сьогодні і завтра, наскільки я розумію.
– Він – це хто? – поцікавився Матс, тягнучи дядька за руку, щоб змусити його підвестися зі стільця.
– Американський лікар, який блискуче оперує на очах, – відповів йому Симон, вдаючи, нібито опирається, перш ніж дозволив підняти себе на ноги. – Що ж, ходімо. Побачимо, чи зуміємо знайти справжній поліцейський кашкет. Едіт, а ти налий собі чашечку кави.
Симон і Матс вийшли у передпокій, і хлопчик аж скрикнув від захвату, коли побачив чорно-білий кашкет полісмена, який дядько зняв з полиці для капелюхів. Але коли Симон припасував кашкет у нього на голові, Матс благоговійно замовк. Вони стояли перед дзеркалом. Хлопчик склав долоньки у «пістолет» і, навівши на дядькове відображення, зробив «бах-бах!».
– Ти в кого стріляєш? – запитав його дядько.
– У лиходіїв, – не припинив стрілянину хлопчик. – Бах! Бах!
– Назвімо це тренувальними стрільбами, – запропонував Симон. – Навіть поліція не має права стріляти в лиходіїв без дозволу.
– Поліція має право! Бах! Бах!
– Якщо ми таке вчинимо, Матсе, нас запроторять за ґрати.
– Кого? Нас?
Хлопчик завмер і спантеличено витріщився на дядька.
– За віщо? Ми ж поліція!
– Якщо ми стріляємо в когось, кого мали б натомість заарештувати, ми самі стаємо порушниками.
– Але… коли вже ми їх упіймали, то можемо й постріляти їх? Хіба ні?
Симон розреготався.
– Ні. Згодом суддя вирішує, на який термін вкинути їх до в’язниці.
– А я думав, дядьку Симоне, ти сам вирішуєш.
Симон ясно бачив розчарування в очах хлопця.
– Дозволь, Матсе, я тобі де в чому зізнаюсь. Я радий, що не мушу цього вирішувати. Я радий, що моє завдання полягає тільки в тому, щоб ловити злочинців. Адже ця частина роботи найцікавіша.
Матс примружив одне око, і кашкет з’їхав йому на потилицю.
– Дядьку Симоне…
– Що?
– А чому у вас із тіткою немає дітей?
Ставши у Матса за спиною, Симон поклав руки хлопчикові на плечі й усміхнувся йому в дзеркалі.
– А навіщо нам діти, коли у нас є ти? Адже так?
Матс зо дві секунди задумливо дивився на дядька. Тоді обличчя його просяяло.
– Так!
Симон устромив руку в кишеню, щоб відповісти на мобільний, що почав голосно дзижчати.
Дзвонив колега. Симон слухав.
– Де, коло річки Акер? – перепитав він.
– За Кубою [2] , неподалік художнього училища. Там, де пішохідний міст…
– Я вже знаю, де це. Буду там за тридцять хвилин.
Він
– Ельзе! – гукнув дружину.
2
Річка Акер протікає повз згадувану площу Александра К’єлланда і через парк Куба неподалік, яким простував востаннє Пер Волан.
– Ну? – показалось її обличчя нагорі.
Його знову вразила її врода. Довге волосся рудавим потоком облямовувало мініатюрне личко. Веснянки на носику і навколо нього. І йому спало на думку, що ці веснянки напевно ще милуватимуть чиєсь око, коли він уже не зможе ними милуватись. І одразу ця думка потягла за собою наступну, яку він негайно відігнав: а хто подбає тоді про неї? Він знав, що вона навряд чи може бачити його з відстані, на якій вона стояла, що вона тільки вдає, нібито бачить. Він відкашлявся.
– Мені треба їхати, люба. Ти зателефонуєш мені, коли знатимеш, що сказав лікар?
– Так. Обережно за кермом.
Двоє чоловіків середнього віку йшли через парк, відомий як Куба. Більшість людей вважають, що його назва якось пов’язана з Кубою, можливо, через те, що тут часто проводилися політичні заходи, і весь Ґрюнерльокка раніше сприймався як робітнича околиця. Тільки місцеві, хто мешкав тут з давніх-давен, могли знати про величезний газозбирач, який стояв тут колись і який мав кубічну форму. Чоловіки перетнули пішохідний міст, що вів до старої фабрики, нині переобладнаної на художнє училище. Закохані чіпляли до поручнів моста навісні замки з датами та ініціалами. Симон зупинився, щоб придивитись до одного з них. Він кохав Ельзе ось уже десять років, кожен Божий день з усіх трьох з половиною тисяч, коли вони були разом. Ніколи не буде в його житті іншої жінки, і йому не потрібен символічний замок, щоб знати про це. І так само не потрібен їй. Коли буде все гаразд, вона переживе його на багато років, і в її житті буде ще час на нового чоловіка. І все це як і годиться.
З того місця, де вони стояли, він добре бачив Омодт Бро, скромний міст, який перетинав невелику річечку, що розділяла їхню скромну столицю на східний і західний берег. Колись давно, юний і дурний, він пірнув з цього самого мосту в річку. П’яна трійця молодиків – два з них з непохитною вірою в себе і в свої перспективи. Два з них переконані, що тільки вони можуть були кращими з трьох. Третій же, Симон, давно зрозумів, що йому не випадає змагатися зі своїми друзями, коли йдеться про інтелект, силу, соціальні навички або привабливість для жінок. Натомість він був найхоробрішим. Або, кажучи іншими словами, найбільш схильним до ризику. А занурення в брудні води річки не вимагає ні інтелекту, ні фізичної вправності, а тільки нерозважливості. Симон Хефас часто думав, що до небезпечної гри з майбутнім, яке він не надто цінував, його спонукав песимізм, вроджене усвідомлення, що йому менше втрачати, ніж решті людей. Він балансував на поручнях, тим часом як його друзі кричали йому, щоб не робив цього і що він божевільний. А він стрибнув. З мосту, з життя, у дивовижний вихор рулетки, розкрученої долею. Він занурився у воду, що не мала поверхні, саму тільки білу піну, а під нею – крижані обійми. І в тих обіймах він знайшов тишу, турботу і спокій. Коли він випірнув цілим і неушкодженим, вони радісно вітали його. Симон теж радів. Навіть попри неясне розчарування від того, що повернувся у цей світ. Дивно справді, що може зробити з молодою людиною розбите серце.