Син землі
Шрифт:
Прохав мавку, щоби почекала на цім боці, й перейшов сам на той бік, а за ним поскочила собака Дора.
Іван поправив кладку й перейшов по ній назад до мавки. Взяв її на руки й переніс так понад воду.
Знов засунув кладку в очерет, аби ніхто не міг дістатися до їх хатини, що її у гущі острівця не було видно з берегів потока.
Не могли йти далі, бо здавалось їм обоїм, що дух лісу на прощання промовляти став до них.
І вони, притулені до себе, станули і
Безбережний дунай соняшного світла розіллявся понад лісом.
Кучері дерев, і листя, й гілля, і чатиння, вгорнуті і пещені краплинами вже прошумілого дощу, спокійно пили соняшне проміння й кидали його, немов мрійно-казкове, тужливе прядиво на мавку й на лісовика.
Хотіли їх обоє обгорнути, оповити та опутати світляними серпанками.
Вчинити їх невидними або перемінити їх у дві прозорі, сонно-самоцвітні хмаринки.
Щоб лютий звір, щоб людська злоба, свої хижі очі видивила, осліпла, та їх обоє тут найти не змогла.
Весь ліс, росою купаний, горів, палав, жемчужився і самоцвітився в безкраїм сяйві світу.
Здавалося, що нині, після бурі, сонце розростається у безконечність.
І душа лісовика і мавки, ліс, земля і вмита синява небес — увесь безмежний світ переміняється сьогодні в сонце!
Нагло перед мавкою й Іваном з невідомих клубовищ гілля в лісі крикнуло щось...
Сова.
Від совиного голосіння половина світла в лісі згасла.
Мавка стрепенулася, й обоє пробудилися з неземного захоплення.
— Іване, я боюся... — шепотіла мавка,— йдім у протилежний бік... не туди, відкіля сова квилить...
Обоє обернулися й пірнули в повісмо листя і гілок.
Дора пробиралася кущами перед ними і щохвилини зупинялась і наслухувала. Опісля верталася до них, лизнула скоро їх обох в руку, і знову бігла попереду.
Запущена стежка у гущавині ставала прикра, бо кущі так густо поспліталися і так їх цупко обняли, неначеби хотіли попрохати мавку і лісовика:
— Останьте тут, між нами.
І Дорі було важко теж продиратися вперед. Вона дивилась допитливо на Івана й мавку, виляючи хвостом.
Мавчине збентеження ущухло. Їй стало весело у тім зеленім, чуднім захисті природи. Вона обсипала кущі легеньким усміхом, що срібними дзвіночками повис на листках.
— Або мусимо назад іти,— сказала мавка,— або глянь, Іване, вгору!.. Височезні сосни попритулювали голови одні до одних... Перешіптуються з синім небом... Так чогось поважно... загадково... так таємно дивляться униз на нас обох...
Збоку, ліворуч рістня рідшала.
Туди пустилися обоє й незабаром вийшли на дорогу в лісі,
Аж ось наліво, край дороги, скупана зеленим сяйвом, мигнула затишна поляна.
А серед неї...
— Ах,— закликала бентежно мавка і тривожно пригорнулась до Івана.— Що це?..
Іван одповів:
— Це,— моя весно, дуб і береза, що їх нині буря вирвала з корінням.
— Іване, я боюся... — хвилювалась мавка і тулилася ще кріпше до Івана.
— Чого боятися, моя душе?..
Тут, із-за поляни, в темних неграх лісу заквилила знов сова.
Одночасно Дора дуже живо стала бігати дорогою сюди й туди, вперед, назад і нюхала запопадливо землю.
— Мій Іване,— шепотіла мавка,— я очей не можу відірвати від цього дуба й берези.
Вони обоє обнялися...
— Їх кохання — смерть.
— Іване... це не дуб і береза... це ти і я...
Іван узяв мавку на руки, цілував її сердечно, гладив її золоте волосся й успокоював її словами:
— Мавочко, моя зоряна мріє!
Цей дуб і береза це не я і ти. Дуб і береза вмерли, щоб кохатися, ми обоє покохалися, щоб жити і життя творити.
Мавка пригорнулася до Івана ще дужче:
— Я боюся чогось, Іване...
— Не бійся, мавочко. Природа свята. Зло звило собі кубло лише у людських душах. Підійдім ближче до берези та до дуба й попрощаємося з ними теж...
Мавка зійшла з рук Івана, і обоє приблизилися на віддаль кількох кроків до того місця, де дуб і береза найгустіше оплелися гіллям.
Мавка боязко дивилась на обійми цих двох умираючих дерев, а Йван сказав до неї:
— У порівнянні з двома оцими деревами ми обоє безконечно щасливі, моя мавочко, моя весно, моя здійснена мрія!
— Ах, Іване, ти мене лякаєш... Бо щастя криється у змаганні до мрії. Здійснення мрії — це вже край, це — смерть.
Іван обняв мавку й відповів:
— Моя зоряна дружино, невже всі наші змагання вже здійснилися?.. Послухай!.. Чуєш?..
До них доносився гомін стинаних дерев, дарованих селянам мавкою.
По хвилинці мовчання Іван сказав:
— Наше особисте щастя буде вічно свіжим щастям, як його кормитимемо здійснюванням лиш найвищої святої мрії: щастя нашого народу.
Мавка відповіла Йванові цілунком.
Нараз Дора, що обнюхала землю довкруги, зблизилася до сплетів гілля дуба і берези та почала гавкати. Опісля скочила назад, лизнула мавку та Івана в руку і з скавулінням кинулася знов до густо склубленного гілля і завзято гавкала та вила.
Мавка зблідла, вхопила за руку Йвана і прохала: