Син землі
Шрифт:
А пан Гаєвич придивлявся з гущавини несамовитій метушні і з розкоші обидвома руками виривав ягідник з землі. На поляні хвилями здавалося, що пощезали люди і вростає в землю або виростає з землі якесь потворне одноцільне тіло, що котиться, перевертається, товчеться, корчиться, сопе і стогне і, хрипучи, знов паде на діл, щоб десь запастися у глибинах. А на цьому великанському тілищі видніють білі плями — людські сорочки, вгору злітають пороздирані шматки та стріпті одежі, як мацавки, підносяться палиці, щезають руки, пнуться вгору ноги, то знов судорожно кривляться уста, шкіряться зуби, дико блискають
Аж ось те одноцільне тіло серед тремтіння, реву й судорогів розрубало себе на двоє, троє, четверо та розпадається на щораз більше купок. Кожна купка ділиться на багату й бідну частину. Палиці поламані, поторощені, валяються по землі, а в рух ідуть кулаки, ноги, руки й зуби. Купки вертяться, крутяться, повзуть, перевертаються окремо, самостійно, як гадюка, порозтинана на багато частин. Хвилями всі тіла роздирають ліс і небо біснуватим криком, то знов хвильками душать взаїмно тихо з такою повагою, неначеб не шаліла боротьба, а розгравалася якась велика та чудна містерія життя.
Як гомерівський Нестор, так і Кость Єгомость, який опинився там, де вир борні крутився та метушився найбільш головокружно, зняв руки над обома розвойованими сторонами і силкувався втихомирити їх словами:
— Люди, бійтесь бога! Чи ви показились?
Нараз прибіг до нього Шмендрик і захриплим голосом до нього крикнув:
— Чи ти багач, чи бідний?
— Відчепись од мене, сатано. Я ж уже усім сказав, що я бідний і багатий в одній особі,— відповів Кость.
— Як ти бідний,— ревнув Шмендрик,— то на тобі від багача...
З тими словами Шмендрик штовхнув Костя кулаком у груди. Кость заточився дрібними скорими кроками взад і впав задом на хребет Панька Гавриша, котрий привалив собою Дмитра Семенюка й виправляв йому лице долонями. Коли він хвилинку так лежав, надбіг багач Іван Проць і, думаючи, що Кость разом з Паньком хоче задушити його свояка Шмендрика, вхопив його за волосся і стягав на землю з Панька. Кость крикнув до Проця:
— Не шарпай, бісів сину, я ж багач!..
Коли це вчув Панько, на котрого спині лежав Кость, лежачи, штовхнув його ногою в зад з словами:
— Марш до багачів!
Кость летів мимоволі знов до багачів і впав по дорозі між багача Петра Купчинського й бідака Василя Терновського, які мняцкалися на траві, зчіплені докупи.
— Ух, ти дідоводе! — крикнув праворуч Костя Купчинський і почав обробляти його кулаками, де попало.
— Ти багацький глитаю! — кричав ліворуч Василь Терновський і, впихаючи йому силоміць в уста траву, гримав до нього:
— На, пасися і вдавися!
Кость випльовував траву і кричав до обох:
— Пустіть мене ви, багацько-бідняцькі сучі сини. Я не багач і не бідний!
Аж тоді, коли Кость перед ударом зігнув голову вдолину і кулак Купчинського попав у чоло Терновського, Терновський і Купчинський пустили з рук Костя й відновили перерваний бій між собою.
Тепер Кость, може, перший раз у життю так розлютився, що набрав теж великого бойового духа. Він розглянувся, як той ранений лев по пустині, кого б тут проковтнути. Аж навинувся йому під руки Шмендрик, який був причиною його побоїв і гніву. З словами:
Бій тривав уже кілька хвилин і не хилився ні в один, ні в другий бік. Іван Куценко приглядався з великим болем бійці і спершу думав, що йому не лицює мішатися до нього, наскільки його слова будуть даремні. Аж нараз Іван побачив ось яку картину: Кость Єгомость лежав між панськими наймитами на землі, а йому на грудях сидів Пенкальський та добирався до його горла. Іван Куценко кинувся в той бік, ухопив Пенкальського попід рамена у свої руки, підніс його лицем догори і, розмахнувши його, як мачугу або як косу, в одній хвилі поклав покотом на землю наймитів, котрі позривалися зараз з землі та почали втікати, биті ногами свого пана. Цей момент незвичайної сили Івана Куценка рішив боротьбу на користь бідаків. Багачі, позбавлені помочі від панських слуг, не важилися ставити опір Куценкові, котрий мав в руках таку гармату, як Пенкальський. Вони під напором бідаків кинулися на край поляни, щоби втікати в ліс разом з панськими гайдуками. Але бідаки заступили їм дорогу, відперли назад на поляну і, взявши їх, так би сказати, в полон, окружили їх на поляні довкола й берегли їх, як яку воєнну добичу.
Те, що служба пана Гаєвича брала участь у бійці з бідаками, було для Івана доказом, що весь той виступ підготував у порозумінні з багачами пан Гаєвич. Тепер Куценкові ішло про те, чи Гаєвич особисто був у лісі, чи ні. Іван знав, що коли спитає Пенкальського в тій справі, то він йому відповість, що його пана взагалі тут не було. Тому він, замість запитати, чи пан Гаєвич є в лісі? — спитав несподівано і скоро Пенкальського:
— Чи пана Гаєвича нема вже тут?..
Заскочений та переляканий Пенкальський одповів:
— Нема вже!
Те «вже» доказувало, що Гаєвич дійсно у лісі був і зорганізував та вів напад на бідаків. Тепер Гаєвича вже не було, бо, як тільки він побачив, що бідняки під проводом Куценка беруть верх над багачами, з остраху за свою власну шкуру мерщій чкурнув з лісу. Іван запитав з тривогою, чи є які жертви в людях, чи всі держаться на ногах, чи, може, дехто лежить важко поранений. Після перешукання боєвища стверджено, що жертви були невеликі. Іван був дуже задоволений таким лагідним вислідом боротьби й запитав, хто в бою стратив ухо? Коли ніхто не обзивався, Іван обкинув очима людей, і в тій же хвилині Панько Гавриш приніс кусок уха з великою церемонією на листку з папороті та наставив його до Пенкальського з словами:
— Пане, беріть назад, це ваше...
Іван прогнав Пенкальського з службою з лісу і вже хотів громаді сказати кілька слів, коли нараз явилася мавка. Після привітання з Іваном вона глянула на людей і спитала:
— Що це таке?.. Попідбивані очі... напучнявілі уста... подерте убрання... Дядьку Костю, що вашому носові?..
Кость Єгомость одкашлянув легенько і сказав:
— Прошу ясновельможної панночки... між нами було маленьке непорозуміння...
— «Маленьке непорозуміння», кажете?.. А чого ж ваш ніс такий великий?..