Син землі
Шрифт:
— Іване, я не хочу більше чути з твоїх уст тих слів, «граф'янка», «хлопський син». Тепер прошу йти зі мною до моєї бабці.
Іван трошки збентежився і сказав:
— Знаєш, мавочко, мушу благати цього найвищого митця, що створив тебе і твою красу, щоби він вийняв з мене мою українську невільничу душу й дав мені геройську душу українських предків. Адже боротьба за тебе вимагатиме, може, якнайбільших геройських зусиль.
— Чому, як я твоя, а ти мій? — сміялась мавка.
Заходяче сонце сипнуло на них останню в'язанку проміння, як обоє увійшли в палату.
VIII
Графиня
«Подивися добре на сестрінку й порівняй себе до неї... Правда, що вона від тебе краща?..»
Степанія не була в силі зрозуміти того дивного, чужого та ненависного голосу й хотіла його в собі вбити всяким способом. Але ні найбільше вишукані сукні, ані крайньо рафіновані способи косметики, ні паризькі шмінки й пудри, що робили з її лиця копальню рижу — не спонукали дзеркала сказати їй: «Тепер ти краща від сестрінки».
Пан Гаєвич, її чоловік, сказав їй раз, коли вона сміялася тоді, як йому було не до сміху, несправедливо так:
— Як ти смієшся, то твої уста стають такі широкі, що можеш ними сама шептати до свойого вуха...
Відтоді вона зненавиділа сестрінку і свого чоловіка.
Степанія убралася сьогодні в чудну червоняву сукню. З рукавів тієї сукні звисала ніби пелерина, ніби крила. Зі заду від шиї на саму долину сукня була защіпнута довжезним рядом ґудзиків, які були так густо попришивані, неначе би один хотів вилізти на другий. А так багато їх було, що треба б іспитованого математика, щоб міг їх почислити.
Вдачу Степанії знаменувала ось яка основна риса: хоч їй було вже тридцять п'ять літ, то вона за весь час подружжя виявляла страшенну охоту зрадити свого чоловіка з переконання, бо думала, що він одружився з нею для її маєтку, не задля краси її душі та й тіла. Та проте Степанія осталась вірною, чеснотливою та непорочною жінкою тому, що їй важко було досі найти відповідну нагоду в дусі сперефразованої німецької приповідки:
«Gelegenheit macht Diebe und — Liebe»1
Хоча Степанія була вродлива, то проте ні нагоди не мала, ані щастя, незважаючи на всі свої любовні залицяння, намагання та покуси. От і тому вона часто нарікала, що, мовляв, не тільки чоловік, а взагалі її ніхто не розуміє. Та все-таки вона не закидала ще надій на зрозуміння й на солодкий гріх, а в міжчасі вона прославилася
Щоб надати своїм словам великої ваги і зробити тим більше вражіння на матір, Степанія прибрала штучно таємничий вираз обличчя і придушеним голосом, неначеби боялася, щоб стіни її не почули, запитала:
— Мамо, чи знаєте, що сталося?..
— Що таке?.. — збентежилася мати.
Степанія дивилася на матір довший час з співчуттям, як на єство, котрого очі й вуха надаремно в голові сидять.
— Кажи ж бо, не тривож мене... — сказала мати.
— Де ваша внучка?..
— Поїхала на празник з приводу матури Куценка. Ну, скажи, що сталося?..
Степанія повторила насмішливо слова матері та запитала:
— І ви, мамо, так супокійно про це говорите?..
— Чому ж би говорити неспокійно?.. Чого мене лякаєш? Чи здорова Галя?..
— Аж занадто здорова... — насміхалася Степанія.
Графиня успокоїлася:
— Богу дякувати. А я думала, що, може, що сталося з нею.
Степанія настоювала:
— Сталося, мамо, сталося...
Графиня крикнула з переляком:
— Кажи, що з нею?.. Бійся бога!
— Те сталося, що панна граф'янка з хлопами сидить і з ними їсть і п'є та забавляється...
— Це все, що ти мені сказати маєш?..
— Поки що усе. Невже це вам замало, мамо?
— Чого ж ти, доню, так мене, стару, тривожиш? Я не бачу в тім нічого страшного, коли моя внучка тішиться разом з селянами матурою селянського сина.
Ті слова графині вдарили на Степанію, як якась велика єресь. Вона мовчки позирала на матір і жахнулася, бо нагло через її голову майнула думка, котру вона все від себе відганяла, як ту настирливу муху: її мати теж походить з хлопського роду... Однак ця думка не спрямувала її на дорогу ліберального поміркування навіть супроти своєї матері. Навпаки, вона з ревністю й завзяттям новоспеченої апостатки й неофітки намагалась боронити ту суспільну піраміду, на вершку котрої станула вона без огляду на те, куди належала своїм походженням її мати. Ось тому вона почала:
— Мамо, невже ви думаєте, що забава Галі з мужиками, це лише така собі великопанська химера й цікавість? Хіба ви не знаєте того, над чим боліємо не тільки ми, аристократи, але навіть поважніші хлопи з того сміються?
— Над чим боліють? Із чого сміються?..
— Адже ви, мамо, повинні знати, що Галя днями й вечорами ходить з Куценком по лісах і, бозна по яких там нетрах. Чи ж лицює панні граф'янці, навіть тоді, якби той, з яким вона ходить, був не хлопським сином, але графом? Вибачте, мамо, але як ви в тім не бачите нічого злого, ну... то хіба вже світ кінчиться...
— Вибач, доню, через те світ не скінчиться. На тому світ стоїть. І я так робила, як була молода, й ти теж...
— О, я вас, мамо, дуже перепрошую. Як я колись і перейшлась по лісі, то або сама, або з таким мужчиною, що був мені рівня...
— А я,— вкинула графиня,— проходилася з мужчиною, який мені був нерівня...
— Як-то?.. — вирвалось у Степанії.
— Так,— відповіла графиня,— що мій мужчина був граф, а я... селянка...
Степанія сиділа хвильку, начеб ті слова матері ударили молотом об неї. По хвилині схаменулася й закликала: