Сині етюди
Шрифт:
– Уся Україна повстанська, запорізька. Куди не глянь – усюди бандити. Мабуть, і за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерізати всю колонію.
Павлина Анфисівна скрикнула:
– Ах!
Це вона кокетує. Всі це знають, не звертають уваги. Знайомий серйозничає:
– Чудний українець – то він флегматик не знать який, то він злодій з великого шляху… то він революціонер… Тьотя Бася захвилювалась:
– Що то є українець? Пролетар-революціонер.
Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його «соглашателем», лається ще; іде на терасу.
Анфиса
Павлина Анфисівна була задоволена, взяла під ручку знайомого й повела в садок однієї вілли.
Відтіля їх вигнано. Знайомий обурився.
– Як ви смієте! Ми ж тільки гуляємо!
– Іді, іді! Не разговарівай!..
Знайомий пообіцяв поскаржитись голові Вуцвику. А Павлина Анфисівна спитала:
– Ну, скажіть правду: ви ж не комуніст?
Він тричі побожився, що він комуніст, але вона йому не повірила.
18
Їй спати хочеться.
…Громовиця не прийшла – пройшла. В лісі було тихо, між дерев ходив місяць і крапав срібне масло в гущавину.
Хтось ламав гілки в лісі – не людина, тріскало в лісі. Вилуплювались солов'ята, і соловей уже не співав, і солов'ї мовчали.
– …Якби ви знали, яка це Анфиса Павлівна: жадна, не дай Господи. Годує дитину, а сама більш за дитину з'їсть: дитячу порцію.
…На якнайдальшій віллі сміялись. Підійшли до тераси, а за терасою тихенька пісня. Це надхненний Гіль.
…Тьотя Бася не обідала: її обід з'їв хтось.
Коли поодцвітали вишні [19] , поналивались яблука. В яблуках мед, пасіка, бджоли, дід сивенький – смачно…
Летіли трутні по шосе.
…У віллі мешкають два тижні, три, місяць, а то й ціле літо. Одні виїздять, інші приїздять.
Хто приїздить, каже:
– По вулицях голод, а тут…
Через тиждень каже:
– Чому це сьогодні нема какао? Який же це дім відпочинку? Га?
…Пахне кізяками й парним молоком.
Ледве світає, Сидір запрягає коні й везе м'ясо до міста.
19
Позривали ягоди.
Насіли: де – хто.
– Захватіть оцього лантуха з яблуками.
– Що за лантух?
– Та оцей.
– Та це ж яблука казенні.
Його просять, він згоджується за двісті п'ятдесят від пуда. Накрив лантух свіжим м'ясом і закаляв у кров [20] . Сидір покликав Микиту, й поїхали. Як виїхали з села – на місто селяни їдуть. Сидір кричить:
– Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать із воза:
– Не пан, звернеш і сам. То тільки земському звертали колись… Но-о!..
20
Кров і яблука, революція і кров…
Почухав Сидір потилицю
– Та воно й правда.
Сіпнув за віжку – ліворуч…
…Підводилося сонце – червоне, заспане, невмите…
На вілли [21] залітають амури: людське. Буває випадково, буває свідомо, під кущами, коли думає ліс, коли мовчить ліс, тільки тріщить у глибинах – дрібний звір ходить, буває в садках… А через дев'ять місяців вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свіжо й людяно.
Залітають сюди й погані баси – невдачники з міста й дебютантки – балерини й третьорядні скрипники. Тут усе задовольняє. Усіх задовольняє.
21
Мабуть, і в колонії.
Є і літній театр.
У суботу висіла афіша:
Грандіозний вєчєр. Участвують… еtс.
…У неділю тьотя Бася кричала:
– Я не поведу дітей на цю буржуазну гниль!
Її не послухали й повели дітей. У дітей сьогодні цвіли очі, як спілі вишні після дощу. Кричало голубе небо, і були оплески гучні і сміх дитячий.
Діти задоволені, артисти «в ударі», небо кричить.
Кінчався вечір, заспівали «Інтернаціонал», і скрипник заграв. Тріснула струна в скрипника, й «Інтернаціонал» увірвався.
І розлігся дитячий регіт на весь ліс. Раптом вискочила з лісу тьотя Бася, бліда, схвильована.
– Як ви смієте! Як ви смієте глузувати?
Стояла біля артистів і махала кулаками. Її заспокоїли, вона – на сцену і плакала. Діти дивились на неї, витріщивши оченята, деякі теж плакали.
Ще з тьотею Басею була істерика, і її повели в колонію: скрипник [22] і балерина.
Зодіяковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодіяковий блиск видно і восени, коли сонце сходить.
22
Що увірвалась струна.
Ранком жеврів зодіяковий блиск, ранком умирали чебреці, снились і пахли чебреці.
Ходили з вілли в колонію, з колонії на віллу. Вілли, колонії…
Легенький золотий сум.
…Чебреці, чебреці…
Анфиса Павлівна, Павлина Анфисівна посварились.
– До другої чистки не доживете, все одно викинуть! Анфиса Павлівна обурилась:
– Безпартєйна! Глядіть, щоб знову в тюрму не попросили.
Приїздив ще знайомий: дитячі порції їв. Він був сумний – осінь. У городі взимку холодно й голодно.
…Колонії, вілли.
Павлина Анфисівна ще ходила в купальню, навіть роздягалась і дивилась на своє тіло. Але не купалась.
…Ставок думав золоту пісню:
«Ой пряду, пряду»… – Леонтович.
І минуло літо.
Глибокого часу-зажури колонії перевозили в місто. Засмутніли діти, засмутніли вілли. А Анфису Павлівну викинули з партії, і вона виїхала кудись. Із кущів вилізли бандити і, як вовки, скрадались до осель.
Павлина Анфисівна плакала – йшов тридцять п'ятий листопад.