Серце
Шрифт:
Вартовий жовнір видивлявся н люстерко; з нудьги, видно, спробував видавити на носі утра, але й він несподівано заховав люстерко до кишені й солодко, примружуючи по-котячому очі, позіхнув.
На степу, вимахуючи розгонисто косою, ручка за ручкою, косив вуйко, схожий здалеку на лелеку.
– Шарх, шарх…-долітали іноді дзвінкі звуки коси.
– Ет, чорт з ними: приїдуть - добре, не приїдуть - ще краще… - міркує Трохименко, згадавши гарцежів з панянками.
Гарцежи польські, як говорив йому начальник застави,
Начальник застави - низенький, чорноокий Калінкін - запевняв Трохименка, що гарцежи повинні бути сьогодні обов'язково - такі є точні інформації…
І - маєш: сонце давно вже звернуло з обід; Трохименкові надокучило раз у раз, коли з'явиться на обрії якась точка, детально обсервувати її в бінокля, гарцежів - згорять вони - нема та й нема!
Вуйко встиг давно вже пообідати свій немудрий обід, відпочив трохи й косу підклепав… Він уже знову кладе покоси ручка за ручкою.
– Виходить, помилився товариш Катінкін,- вирішує остаточно Трохименко.
Він бере до рук рурку телефону-подзвонити й запитати Калінкіна: чи приїдуть сьогодні гарцежи, чи ні?…
«Ще на догану наскочу, - сам собі розраював, - на чорта вони мені здалися? Та й запитувати телефоном незручно, хіба це така надзвичайна подія?…»
У вуха червоноармійцеві голосною луною врізається дзвінкий дитячий голос:
– Ачу! Коли ти сі вгамуєш? Де ото ти вирядилася, моя пані ласкава? Чого тобі там треба?…
Зацікавлений, Трохименко сторожко повертає голову назад, на дитячий голос.
Перед очима йому -праворуч -стіною стоять пшениці, а ліворуч, недалеко села, стайками і журавлиними ключами - копи…
Возовиці ще немає, отож копи стоять з гордо піднесеними шапками -пишні, як ті шишки на весіллі; над ними тремтять незримі золоті струни -дзвенить ланом тонка мелодія, а копи, ніби зачаровані з музики степової, то хмарніють, то міняться на сонці щирим золотом.
І тільки край дороги, на стародавньому козацькому окопі, хтось порушив уже спокій і гармонію кіп: там вивершували важкими снопами першого воза.
А зовсім близько Трохименка, за гони якісь, майорить під копами у червоній косинці гілка, тонка, мов те стебло, дівчинка. Вона завертає від кіп свині…
– Минка,-вирішує червоноармієць, хто ж інший насмілиться пасти так близько кордону? Тільки Минка! О, це смілива дівчина?
Трохименко добре знає Минку: вона день у день підходить попаски із своїми аж до берега річки, нікого не боїться!
Йому навіть приємно за Минку, що вона така смілива дівчина.
Кордон? Не розуміє цього слова Минка. По той бік Збруча, знає вона, живе її тітка, материна сестра ріпна; живуть ті ж самі люди, що й по
Смішно, пастухи - по обидва боки річки - бояться підходити близько берега, але вона - Минка-ніколи!
Ніхто, мабуть, не був з пастухів там, де вже лежать червоноармійці… Вони кумедно так зодягнені -плямисті якісь штани, сиві, кольору неспілого жита, сорочки, годі й помітити їх під ногами!… Дивишся-ворушиться камінь, горбиться, а ближче -на тебе чатують з трави суворі або ласкаві очі…
Минці, бували такі дні, щастило й купатися в Збручі,-а хто ж інший насмілювався?…
Проте найбільшого клопоту завдає Минці ота велика, покарбована чорними латками свиня. Яка вона неслухняна,-сказати не можна!
От і зараз, не встигла ще Минка й присісти на межі, а свиня-рох-рох-рох-рушила вже під стайку кіп.
– Ачу, дурна, назад, - вдруге чує Трохименко Минчин голос.
– Де ото вирядилася мені, га? Де, я питаю?…
Минка суворо, як то роблять дорослі, умовляє свиню повернутися назад, а коли бачить, що свиня все-таки підкрадається під копи, тоді дівчина зривається з місця і, метко розмахуючи ціпком у руці, грудкою котиться під копи, щоб завернути неслухняну пані свиню, як її величає Минка.
Вона ще довго потім буде страмити й картати перед поросятами матір їхню, покарбовану чорними латками. Ади, дивіться, яка вона лиха в Минки, що то вона витворяє, якого клопоту завдає дівчині?…
«Хороше, розумне дівча,- настирливо вривається Трохименкові думка.-Диви, пасе ті поросята, як мати діти…»
Задоволено усміхаючись на якусь свою давню-давню згадку з дитячих літ, Трохименко повертає знову голову на каламутні хвилі ріки Збруч: дивиться на польську територію. Вартує пильно кожного куща шелюги, найменший рух очеретини ловить він очима!
Смішно Трохименкові: от недавно, здається, як і Минка, сам він бігав завертати скот,- бо не пас малим свині; їв смачну-смачну недопечену картоплю на полі, міняв за яйця махорку, дині дубівки-ого, всього було; і, дивно, якийсь жаль йому, що не можна вдруге повернути хоч один синій день той, коли сонце в степу наче за роги водило корову його на ситу пашу, коли він пісні на ціпках вигравав, коли воював з пастухами на Козацькій могилі, коли…
«Ех, і діла ж були!» - задоволений, урвав він свої дитячі згадки.
Трохименко здивований був, що до нього прийшли сьогодні, бодай у згадці, літа дитячі, сам він ніколи не любив згадувати про своє життя на селі, бо зазнав там змалку усіх радощів і горя вбогої мужицької дитини… Особливо горя.
І зрозуміло, чому його серце лежить до Минки: «Таке мале дівча, мов той стручок перцю неспілий, а мусить змалку тупати коло скотини, ранить ноги по стерні, і ніколи - за життя своє - не доп'є, не доїсть, не доспить… Хіба Минка, свині пасучи, виб'ється коли із тих злиднів?»