Щит і меч
Шрифт:
Йоганн Вайс і гадки не мав, що він багато разів був у небезпеці, й не тут, серед ворогів, а дома, серед своїх. Не знав він і про те, що, відколи почалася війна, багато чого для нього змінилося, що вирішено було доручити йому особливо складне завдання й що Центр уже розробив усі деталі цього завдання.
Танкістів у госпіталі з кожним днем ставало все більше. Танкісти скаржилися, що, коли вони, вважаючи себе в цілковитій безпеці, «врізувалися в м'яке черево» радянських піхотних частин, солдати закидали їхні машини пляшками з пальною сумішшю. Торбинки з цими пляшками висять на поясі в кожного солдата, і вони полюють
Те саме, незважаючи на правила бою, роблять радянські артилеристи: вони на руках викочують гармати на відкриті позиції попереду піхоти і прямою наводкою б'ють по танках.
Та коли вже вони так діють, треба до них пристосовуватись. Німецькі автоматники мусять іти в атаку не позаду, а попереду танків, щоб оберігати їх від піхотинців, озброєних пляшками з пальною сумішшю, і вибивати обслугу артилерійських батарей. Це кожному ясно, але це не відповідає ні німецькому статуту, ні звичці німецьких солдатів — атакуючи, надійно захищатися бронею.
У перші дні війни радянські піхотинці тікали від німецьких танків, а тепер вони йдуть на них з гранатами й пляшками. І така практика ворога не тільки несподівана, але й незрозуміла, адже фюрер оголосив, що Радянську Армію вже розгромлено, а солдати цієї розгромленої армії, чи то не знаючи, чи то не бажаючи знати про це, б'ються так, нібито кожен з них поодинці може перемогти армію противника. Росіяни не хочуть визнавати або не розуміють, що зазнали поразки. І ця їхня помилка завдає значних втрат німецьким військам, що здобули перемогу…
Слухаючи такі міркування танкістів, Йоганн намагався навести їх на розмову про те, чому Німеччина за півтора місяця розгромила збройні сили Голландії, Бельгії, Франції, завдала поразки англійським експедиційним військам, а тут, у відсталій країні, — несподівано натрапила на такий опір.
— Напевне, припустив він, — це тому, що там, у Європі, були хороші дороги, а в Росії — погані.
Танкісти зневажливим мовчанням зустріли ці Вайсові слова.
Тоді він сказав, що треба озброїти німецьку піхоту пляшками з пальною сумішшю, коли вже ці пляшки такі ефективні.
Але й ці його слова зустріли тим самим зневажливим мовчанням. Тільки один танкіст, увесь попечений, забинтований, як мумія, спитав глухо:
— А ти б ліг з міною під радянський танк? — Голос його звучав ніби з м'якої труни.
Вайс заявив гордо:
— Якщо мені особисто накаже фюрер!
— Брешеш, не ляжеш! А вони кидаються на танки й під танки без наказу, самочинно.
— Можливо, з відчаю, — сказав Вайс.
— З відчаю не на танк кидаються, а від танка, — приглушено прохрипів забинтований. — Вони б'ються так, ніби ця земля — їхнє власне тіло.
Йоганнові дуже хотілося побачити обличчя танкіста, сховане зараз під бинтами. Який він? Та навіть коли зняти бинти, обличчя не побачиш: воно обгоріле. А щось же він зрозумів і, напевне, міг би сказати про цю війну й про радянських солдатів що більше. Яке все-таки юго обличчя?
Може, обличчя робітника?
Йоганн знав, що Герінг, призначений у 1936 році генеральним уповноваженим по чотирирічному плану, провів повну мілітаризацію всіх німецьких промислових підприємств. Жорстоке законодавство казармено закріпачило робітників на заводах і фабриках. Фашистські спеціальні служби нещадно розправлялися з тими, хто намагався відстоювати навіть мінімальні права робітників. Герінг
Скривавлений, замучений, загнаний фашистським терором робітничий клас Німеччини! Який він тепер? Йоганн дуже хотів знати це. Можливо, танкіст з обгорілим обличчям — робітник. Але Йоганн не міг побачити його обличчя, та й поговорити більше не вдалося. Хтось із поранених доніс на обпаленого вогнем солдата, і Фішер перевів танкіста у флігель із заґратованими вікнами. Очевидно, його оцінку противника вважали недооцінкою переможної могутності вермахту. Та в цій людині з обпеченим обличчям Йоганн відчув риси тієї Німеччини, на честь якої радянська молодь носила юнгштурмівки. У цій Німеччині була Баварська радянська республіка 1919 року, Червона армія Мюнхена, яка доблесно боролася в квітні 1919 ропу. Її сини билися в рядах іспанських республіканців. Вона дала світові Карла Лібкнехта, Розу Люксембург, Ернста Тельмана. Це була Німеччина революції, Німеччина любові і надій радянського народу. І, можливо, танкіст у запечених кров'ю бинтах був з тієї Німеччини, яку шанував Олександр Бєлов? Але він не міг, цей танкіст, забинтований зараз, як мумія, показати своє обличчя: воно було обпалене війною. Так хотів думати Йоганн, і так він думав про цього танкіста.
Огрядна, але на диво моторна, з пухнастим мідним волоссям і ніжними коров'ячими очима, обер-медсестра Ельфріда кілька разів зазивала до себе Вайса, щоб повідати йому свою жіночу печаль: адже Йоганн був другом Хагена.
Вайс обережно питав, як поводиться Фішер після зникнення Алоїса Хагена.
Ельфріда безтурботно відповідала:
— Як завжди. — І перекривляла: — «Ану, крихітко, переступимо державні кордони пристойності!»
— Фішер твій коханець?
— Та ні, що ти! — обурилась Ельфріда. — Просто я інколи виявляю йому ласку. Та й до того ж, — вона знизила голос, — він міг би наробити мені чимало неприємностей.
— Як саме?
Ельфріда немов не дочула питання й заговорила про інше:
— Тепер, коли всіх німок мобілізували на примусові роботи і в допоміжні частини, чоловіки заходять у жіночі казарми, в гуртожитки, на підприємства, як у бордель. Деяким жінкам, може, це й подобається — так виявляти свій патріотизм, а інші бояться бути вередливими. Тим більше що фюрер благословив нас на все, окрім, звичайно, зв'язків з унтерменшами. — Вигукнула обурено: — Я б на місці Гіммлера наказала привезти в рейх тубілок з нових територій, щоб наші чоловіки відвідували їх за невелику плату на користь місцевих муніципалітетів. Адже фюрер казав: «Я повинен дати робітникові, що заробляє гроші, можливість витрачати їх, якщо він нічого не може на них купити, для підтримання в народі доброго настрою».
— У тебе голова міністра!
— Ох, Йоганне, я не можу думати про нашу мораль. Німецьких жінок, одірвавши від сім'ї, в примусовому порядку присилували відбувати трудову повинність, а чоловіки змушують їх виконувати й інші повинності… Адже зрештою і я колись вийду заміж. І якщо мій чоловік буде не націонал-соціалістом, він просто не оцінить тих жертв, які я тут приношу.
— А як же Алоїс?
— О, це зовсім інше! Він був надто шанобливий до мене, коли ми залишалися на самоті, а це зовсім і не потрібне. І до того ж я, напевне, ніколи більше не побачу його.